Він пройшов кілька кроків, зупинився й обережно потягнув за волосінь. Вона лише напружувалася, але не витягалася. Отже, група відійшла досить далеко. Розстібнувши кишеню, Сергій дістав ніж. Тализіну, який почувався тут наче риба у воді, ця жилка стати у пригоді не могла. Він перетяв жилку й кінець, що вів до Серця Диявола, відніс подалі назад. Другий кінець Сергій почав намотувати на руку, продовжуючи рухатися слідом за групою. Пройшовши зо триста метрів, він відтяв усе, що намоталося, і кинув подалі у якусь бокову розщілину. Що б вони не планували, без нього або Валерія здійснити задуманого тепер не зможуть.
Аби наздогнати групу, Сергій пішов швидше, час від часу вимикаючи ліхтар. Але попереду була лише темрява.
XXIV
Земля раптом здригнулася під ногами, завібрували кам’яні стіни, і відразу — ще раз. Автоматично Сергій вхопився рукою за виступ і присів. Щось посипалося на голову. У повітрі в одну мить заклубочилася пилюка, полізла у ніздрі, очі, залоскотала у горлі. Жовтий промінь шахтарського ліхтаря наче застрягав у ній. Минула лише якась мить, за яку, здавалося, неможливо було збагнути, що сталося, але у свідомості його наче саме намалювалося одне слово: «землетрус». Миттєво згадалися страхітливі новини з Туреччини, а потім і Греції, до яких останнім часом усі наче звикли. «Ось і до нас дійшло», — майнула думка. Чому саме тепер?! Підсвідомо зіщулившись, Сергій чекав нових поштовхів. Ну, зараз… Невже підла доля навмисне чекала, поки він залізе до цієї бездонної кам’яної нори?
Але поштовхів більше не було. Пилюка швидко осідала. Але печери наче заніміли. Він несміливо випростався, ступив кілька кроків тремтячими ногами і майже побіг уперед. Дай Боже, щоб хоч обвалів та руйнувань не було, адже у печерах і без землетрусів траплялися обвали породи. І він пішов уперед, перебираючи рукою по стіні, чим далі, тим помітніше припадаючи на ліву ногу.
Попереду знову заклубочилася пилюка, а під ногами трапилося кілька уламків. Наче передчуваючи щось лихе, закалатало серце. Але картина, що постала перед очами, перевершила найгірші побоювання. Пробиваючи ще густе від пилюки повітря, ліхтар висвітив справжню гору уламків. Починаючись під ногами, вона здіймалася догори і впиралася у кам’яну стелю. Коридор тут просто закінчувався. Наче не вірячи, Сергій наступив ногою на крайні уламки, намагаючись їх поворушити. Невеличкий камінчик упав зверху поруч з ним, а слідом за ним посипалося щось дрібне. Сергій миттєво відійшов назад — обвал міг продовжитися.
Сталося те, чого він так боявся. Більше того, такого він взагалі не передбачав.
Позадкувавши кілька кроків, він кинувся назад, туди, звідки прийшов. Цей завал, на щастя, можна було обійти. Вийшовши до Китайської Гірки, де було розгалуження, він міг піти іншим з чотирьох можливих шляхів, які вели до Гусячого Горла. От, якщо… Сергій навіть зупинився. От якщо другий такий завал утворився в нього за спиною! Це було б пастка.
І тут він ясно усвідомив свою помилку. Жахливу помилку, на яку не мав права спелеолог з його досвідом. Пірнаючи кілька годин тому у західну гілку, він дбав лише про те, щоб залишитися інкогніто. Тому й не з’явилася на стіні зали ще одна відмітка крейдою поруч з тією, що залишив Тализін. І помилка ця могла стати фатальною. Щоправда, він залишив Марині чіткі інструкції на випадок свого зникнення. Якщо він не повернеться до дев’ятої ранку, Марина віддасть однакові листи у найближчий відділок міліції та дружині Тализіна. А що як вона цього не зробить? Що як обидва листи давно лежать у смітнику? Від цих думок збився крок та дихання. Он він, цей поворот. Китайська Гірка.
Там не було нічого незвичайного. Від серця відлягло. Правда, хто зна, що там з Гусячим Горлом? Адже це практично єдиний шлях повернення. Але до нього ще треба дістатися.
XXV
Тализін відверто не розумів цих людей. Почалося з того, що вони не схотіли залишати машини в селі. Їм, бачте, забаглося їхати аж до самих печер. Навіть у нього, який ніколи не мав авто і був до них цілком байдужий, серце стискалося, коли дорога іномарка скреготала пузом по присипаних снігом горбах на під’їзді до скель. А шлях пішки від села зайняв би щонайбільше п’ятнадцять, ну, хай двадцять хвилин. Але їм хотілося машиною заїхати мало не в печеру. «Нові українці»…
Далі ще цікавіше. Коли Валерій побачив рюкзаки, які вони витягали з багажників, то просто вхопився за голову. На запитання, що це і для чого, йому відповіли, що це запасний чистий одяг та провіант. Він пробував протестувати, але марно. Усе це «туристи» звалили на плечі й понесли до Головної Зали.