Сергій упізнав. Голос належав Юлії. Господи, чого вона повертається?
— Може, вони? — Це був Гайдукевич.
— Світла немає. Вони не світять… Обережно…
— Не спіши! Куди?! Помалу, я сказав! Не натягуй! — Цей крик був звернутий явно не до Юлії.
Усе-таки там щось відбувалося. Щось таке… Сергій затиснувся у самий кут розщілини. Вона виявилася досить довгою — близько десяти метрів, але майже прямою, без виступів. У ній важко було сховатися надійно. І ось почулися кроки. В коридорі стало видно. Зараз вони з’являться. Чи з ними Тализін? Чого він мовчить?
Яскраве світло різонуло по очах. Сергій дивився нижче нього, втискаючись у якусь заглибину. Кожен з них пропливав у отворі проходу якусь мить, але Сергій готовий був заприсягнутися, що першим ішов Валерій. Він рухався повільно, і з глибини розщілини здавалося, що з тим, хто йде наступним, його щось зв’язує. Наступний, а це був Гайдукевич, рухався чомусь боком, притискаючись спиною до протилежної стіни коридору, тому й засліплював Сергія яскравий промінь його ліхтаря, що бив просто в очі. Але при цьому неважко було помітити його зігнуту в лікті руку, яка тримала щось блискуче. У ній був пістолет! Мати рідна! Його найгірші підозри підтверджувалися! Тут щось замишлялося. Щось паскудне та жахливе.
Наступною з’явилася незрівнянна Юлія. Вона також рухалася подібним чином, як і Гайдукевич, і в її зігнутій руці також щось було. Отже, вона теж озброєна. Юлія рухалася боком, наче на тренуванні, схресним кроком, і промінь її ліхтаря зараз також облизував стіни розщілини. Вони намагалися йти обличчям до темного коридору, що відходив убік і у якому сховався Сергій! За якусь мить до того, як в отворі з’явився перший ліхтар, Сергій якимось чуттям зрозумів, що скло його власного здатне відбивати світло і накинув на каску капор куртки. Тепер він стояв завмерши, втискаючись у заглибину скелі, майже не дихаючи. А коридором повільно пропливала постать Юлії.
Вона загальмувала в останню мить, тоді, коли, здавалося, мала вже сховатись за виступом скелі. Ліхтар на її касці блиснув просто в очі, тому Сергій не міг бачити, як змінилося її обличчя. До його слуху донісся лише тихий скрик, і цієї ж миті її рука скинулася догори. Спалах — і одночасно гримнуло так, що, здавалося, луснуть барабанні перетинки. По щоці Сергія щось різануло у кількох місцях, і він інстинктивно, заплющивши очі, вріс у стіну. Вдарило ще раз, і куля з якимось жахливим пружким звуком відрикошетила поруч. Ну! Коли третій? Але пострілу більше не було.
— Юля, що сталося?
— Вони там! Я бачила! Вони були там!
— Спокійно, Юля, ідемо далі. Спокійно, все гаразд. Будь обереж…
У цей момент в отворі проходу промайнула четверта постать, наче крадькома, лише блимнувши променем. Скоріш за все, це був Олег, принаймні Сергію так здалося. На стінах ще кілька разів промайнули тьмяні відблиски і запанувала темрява. Серце його шалено калатало. Більше нікого не було. Що це все, до біса, означає?
Щойно його мало не застрелили! Провівши пальцями по щоці, Сергій відчув подряпину й вологу. Ні фіга собі! Різонуло скалками каменя, що відколола від скелі куля. Отже, куля пройшла зовсім поруч. Крапля поту, утворившись десь у ямці під шиєю, текла по грудях, а інша, така ж сама, — по спині.
Група зникла. Їх було четверо разом з Тализіним. Куди поділися ще двоє? У кого стріляла Юлія? А вона, безперечно, стріляла в когось конкретного, упізнавши його у Сергієві. Про це свідчили її наступні слова. Ні, вони, безперечно, всі когось боялися. Не дарма проходили цю ділянку обличчями до проходу, з якого наче чекали нападу, освітлюючи його ліхтарями. Що ж це таке? Хто ще може тут бути? А може, вони пересварилися між собою, і тепер, припустимо, вусатий Чмурик з Ринатом, які залишилися чимось незадоволені, попросту полювали на інших? Та будь-що Сергій не міг уявити собі цих двох спільниками. А чому Тализіна вели під дулом пістолета туди, назад? У них же була прокладена волосінь. І навіщо її прокладали?
Пройшла не одна хвилина, перш ніж Сергій поволі рушив у бік основного коридору. Ноги позатерпали. Він просувався у суцільній пітьмі, не наважуючись увімкнути світло, хоча навколо вже давно нікого не було. Що ж це в біса тут коїться?! Він передчував, ой як передчував щось недобре! Але не вірив у це, наче боячись бути обсміяним самим собою за дурні безпідставні підозри. І ось на тобі…
Пальці намацали тумблер на акумуляторі, і його ліхтар увімкнувся. Нікого. Його несподівано охопило відчуття, чогось невідомого та небезпечного. Кого боялися члени групи? До кого намагалися бути повернутими обличчями, на кого націлювали пістолети? Сергій не міг собі пояснити чому, але чомусь був майже впевненим, що сварка між членами групи тут ні до чого. Щось підказувало йому, що, попри все, ці люди добре розуміли, що роблять, а отже, і бояться когось або чогось недарма. Безперечно, у цій ситуації Тализін знав більше за нього, але поділитися з Сергієм інформацією він не міг.