Це мала бути Юлія, як не крути. Його завдання, з одного боку, спрощувалося, адже впоратися з нею було значно легше, ніж, припустімо, з Олегом. А з другого боку… Тільки-но він уявляв, що має зробити це саме з нею, всередині щось переверталося.
Тому й з’явився ще один варіант. Як це відразу не спало йому на думку? Він може взяти її у заручники. Чорт забирай… це не так уже нереальної Там, на килимі, йому вдавалося впоратися за двадцять секунд. Потрібно швидше. Поки останній ще залишатиметься в Ущелині. Стрибнути зверху, збити її. Заволодіти пістолетом. Тоді справа зроблена. А якщо пістолет впаде? У нього є ніж, яким можна налякати. Щоправда, його потрібно витягти з кишені, розкрити… Чи стрибати з ним? А якщо Гайдукевич не повірить? Якщо, застреливши Валерія, підійде впритул до нього? Що тоді?
Він ішов далі, повертаючи до Серця Диявола.
XXVIII
Група рухалася повільно. Останніх десять хвилин панувала мовчанка. Воно й не дивно, враховуючи недавню сварку. «Хоч би вони зовсім розсварилися… — думав Валерій. — Може, це і було б на краще».
— Послухайте, бос… — почав знову Олег.
— Помовч, — сказав Гайдукевич. — Вийдемо нагору — там будемо розбиратися. А зараз мовчи.
Він смикнув за мотузок, і Валерій зупинився.
Зупинилися всі. Гайдукевич поторсав Юлію за рукав і нахилився до її вуха.
— Зараз ота клята Ущелина… Поміняємося місцями. Я піду між тобою та Олегом: він мені не подобається. А ти веди інженера. Тільки не застрель, інакше не вийдемо…
Вона лише кивнула. Гайдукевич відв’язав мотузок від свого ременя і прив’язав до пояса Юлії. Тализін спостерігав за цим мовчки. Виходить, через Ущелину його поведе вона! Місце, де можна спробувати втекти. Дійсно…
Тализін відчув, як з новою силою засмоктало під грудьми. Треба наважуватись. Хтозна, чи трапиться іще така нагода? Якби видертися від них зараз, можна пірнути в одну з бокових розщілин і загубитися. Він обійшов би їх іншим коридором і, покинувши, вийшов би на поверхню, дістався б до міста. І відразу до міліції. Господи… У які справи він вліз? Лише зараз Тализін зрозумів, що якось зам’яти, залагодити, повернути все назад тепер неможливо.
Його охопив неспокій за майбутнє, за власну сім’ю. Він ще не видерся від них, не вийшов нагору, а думки сягнули так далеко. Стоп. Спочатку найближче… Валерій уявив, як першим стане на ноги, пройшовши Ущелину. Юлія, що лізтиме слідом, залишатиметься у сидячому положенні, впираючись ногами і руками у виступи над прірвою. Зброї в її руках не буде, принаймні пістолет не дивитиметься йому в спину. Якщо сильно смикнути за мотузок, вона втратить рівновагу. Але ж він припнутий до неї! Обрізати мотузок нічим: ніж у нього забрали. Мотузок міцний. Відв’язати? Звичайно, там почнеться паніка, коли, вимахнувши руками, Юлія зірветься вниз. Але чи вистачить йому тих кількох секунд?
— Гляди, без фокусів, — поляскав його по плечі Гайдукевич. — Вона знервована більше, ніж я. І стріляє влучніше.
— Розумію, — якомога спокійніше відказав Валерій, звільняючись від власних думок.
— От і добре. Вперед.
Група рушила до Ущелини.
XXIX
Волосінь тяглася над прірвою і зникала в темряві у напрямку Серця Диявола. До Ущелини Сергій виходив навпомацки, аби не виказати себе, якщо спізниться. Але тут усе було спокійно. Увімкнувши ліхтар і вхопивши жилку рукою, Сергій рішуче потягнув до себе кінець, спрямований у бік Серця Диявола. Волосінь пружинила і не витягалася. Далеченько він відійшов від місця, де її перетяв тоді, уперше. Потягнув сильніше. Нарешті вона тріснула. Тільки б встигнути. На виході з Ущелини вони побачать перетяту жилку і добре подумають перед тим, як стріляти у нього або Валерія. Ось так.
Коли з жилкою було покінчено, він видряпався на виступ і застиг там. Триматися наверху виявилося вкрай незручно. Коліно, яке начебто розробилося довгою безперервною ходою, знову заскиміло. Скільки їх чекати? Якщо коліно заклякне, скочити з двометрової висоти буде нелегко.
Минуло хвилин десять, і по стінах нарешті заблимало. Вони доходили до Ущелини. Напевно, зараз зупинилися на тому боці і готуються до переходу. Не чути нічого. Усе гасять стіни. Ліхтарів не видно також. Сергій дозволив собі останні рухи, аби вмоститися зручніше, і завмер. Під час переходу його не побачать, він їх також. Він бачитиме їх ззаду, коли вони по одному проходитимуть під нависаючою брилою. На все про все у нього буде кілька секунд. Якщо він ними не скористається…. Що ж, тепер шкодувати пізно.