Ступаючи нечутно і дихаючи ротом, щоб не сопіти, Сергій зробив ще кілька кроків. Відблиски тепер стали яснішими і давали змогу розрізнити окремі обриси стін. Що це за місце? Він просунувся ще трохи вперед. Так і є. Ще кілька кроків — і почнеться розгалуження. Він упізнав це місце. Хтось сидить там, практично на самій розвилці. Або в одному з коридорів зразу ж після неї. Тиша давила на вуха. Ще кілька кроків. Сергій уже бачив чорний отвір того другого — неосвітленого — коридору. Зараз його ще ніхто не може побачити. Як вдіяти? Адже іншої дороги до Хмарочоса немає. Якщо стережуть саме його, то це надзвичайно мудро. І зробити таке навряд чи хтось би додумався без допомоги Валерія.
Зробивши ще кілька обережних кроків, Сергій притулився до протилежної стіни, намагаючись визирнути за ріг і побачити, що там. Світло стало яскравим. О Господи…
Юлія сиділа, спершись спиною на стіну. Там утворювався такий собі закуток, і вона втискалася в нього, відкинувши голову у касці, на якій горів ліхтар. В руках у неї був пістолет. Юлія тримала його обома руками, сперши на зігнуті коліна. Навіть звідси він побачив її пальці на спусковому гачку. Тализіна поруч не було. Отже, йому таки вдалося втекти! В горлі пересохло, і він насилу проковтнув клубок.
Вона здригнулася. Здригнулася і зброя, яка тепер уже не торкалася колін. Юлія повернула голову. Погляду її неможливо було побачити, оскільки ліхтар на касці засліплював його. Сергієві здавалося, що він зрісся з камінням. Що могла вона почути? Невже його дихання? Як він мав вчинити? Відійти? А що далі? А якщо вона — лише приманка і за кілька кроків у другому коридорі таки стоїть той, хто нападе зі спини? Нападе чи просто натисне на спуск? Хто це може бути? Однозначно — не Гайдукевич.
Тим часом Юлія підвелася, продовжуючи тримати зброю і дивлячись у його бік. Сергій не бачив її обличчя, але поза… Вона висловлювала якийсь переляк, щоб не сказати більшого. Зброя у її піднятих руках майже затулила ліхтар на касці. Вона цілилася!
— Юля!
Вона знову здригнулася, і Сергій навіть здивувався, що не почув пострілу. Схоже, дівчина здатна була вистрілити навіть на голос.
— Юля, це я!
Він продовжував втискатися у стіну.
— Це я, Сергій!
Вона лише відступила крок назад.
— Юля, це я. Опусти зброю, і я вийду.
Хай буде, що буде. Вона опустила руки, і він з’явився з-за рогу, але умить пістолет уже дивився йому в груди.
— Юля! Ти що? Це ж я… Ти мене дві години тому мало не застрелила! Що тут діється…
— Стій на місці! — скрикнула вона. — Чому ти без світла? Чому ти йшов без світла?!
— Я ховався… — він розвів руками, — у вас тут чортзна-що робиться… Відведи зброю, я сказав! Ну, будь ласка…
Пістолет продовжував дивитися йому в груди.
— А як же ти йшов? — запитала вона. — Як ти йшов без світла?
— Знаєш, скільки разів я тут бував? Кожний камінь знаю. До того ж не знав, чи це ти. Не хотів, щоб мене хтось побачив. Що у вас тут відбувається? Ти можеш хоча б щось пояснити? Ти хоч розумієш, в яку халепу ми всі тут вляпалися?!
Ліхтар з її каски продовжував бити йому в лице, а пістолет — дивитися в груди. Вона мовчала. Лише раз зиркнула кудись убік, напевно, туди, звідки прийшла. Мовчанка затяглася.
— Юлія…
— Скажи… — почала вона, — а… одного разу, коли ми тренувалися, ти мене випадково вдарив дуже сильно. Не пам’ятаєш куди?
— У живіт, — відповів Сергій. — Сподіваюсь, ти не застрелиш мене через це?
— А що ми пили після цього, пригадуєш?
— Коктейль якийсь, здається, молочний.
— А скільки я тобі заплатила за іспит?
— Сто «зелених», — збентежено відповів Сергій. — У тебе що, склероз? До чого ці запитання?
— Так просто… — відповіла вона.
— Може, ти все-таки припиниш у мене цілитися?
Вона опустила зброю. Коли він підійшов, дівчина тремтіла.
— І кого ж ти так боїшся?
Юлія не відповіла нічого, тільки притулилася плечима до стіни, продовжуючи стискати пістолет.
— Може, віддаси його мені, про всяк випадок?
— Ні!
— Що з Тализіним?
— Не знаю, — відповіла Юлія. — Він утік. Сергію…
— Слава Богу… Сподіваюся, ти не стріляла у нього? — Він пильно подивився на неї.
— Ні, звичайно…
— Точно? Ти правду кажеш? Може, він десь лежить, поранений…
— Ні, не стріляла. І не збиралася, — тепер вона інакше подивилася на нього. — Сергію… Ти допоможеш мені? Ти єдиний, хто може допомогти мені зараз! Прошу тебе…
— Допомогти тобі? Ти мене двічі вже мало не застрелила! Двічі! Ти розумієш це?
— Я не знала, що це ти… — Вона опустила очі.