— Це… це взагалі не люди.
— Що?! Юля, що ти верзеш? Як це — не люди?
— Я ж казала, що ти не повіриш…
— Розповідай, я поки що просто нічого не розумію. Що означає — не люди?
— Те й означає. Не люди. Істоти такі.
— Як це — істоти? Тварини? Тут не може бути тварин…
— Ні, не тварини. Істоти.
— І… як же вони виглядають?
— Не знаю, ніхто не бачив, але зараз…
— Що зараз?
— Зараз вони повинні з’явитися у людській подобі.
— Не розумію… — ніяково промовив Сергій, — це що, з розряду страшилок? Скільки тобі років? Я гадаю, тут є від чого злякатися і без твоїх монстриків. Ти що, не доганяєш, як ми вляпалися? Ми поки що замуровані метрів так з вісімдесят під землею. Ти розумієш це? І завалені землетрусом! А ти мені таке городиш, що…
— Це не землетрус.
— А що? — не приховуючи «простоти», запитав Сергій.
— Це вибух.
— Що?! Вибух?
Тепер усе, чого він не міг збагнути раніше, над чим стільки ламав голову, склалося в готову мозаїку миттєво. Он чого рюкзаки, які вони збиралися тягти з собою під землю, були такі важелезні. Вони й зараз, напевно, стоять під стіною Головної Зали. Сергій згадав, як продивлявся в Головній Залі їхній вміст. Тоді він не звернув уваги, що вони легко пересувалися. Зовсім не так, як у гаражі. А потім цей землетрус… Ну, звичайно, дивний був би збіг — наявність у печерах такої сумнівної експедиції, рубіж двох тисячоліть плюс раптовий землетрус, який на нашій території спостерігався востаннє… Пригадати було важко. Чорт забирай… Що вони — камікадзе? Схиблені? Наважитись на таке…
— Це що — ви? — тільки й запитав Сергій.
Рука його мимоволі припинила торкатися її плеча, проте Юлія і далі сиділа, притулившись до нього.
— Ми…
— Навіщо?! У вас що — в усіх кришу зірвало? Ви ж одномоментно могли себе поховати! Для чого вибух?!
Юля мовчала, дивлячись у нікуди.
— Не розумію… Ви що, збиралися ним полякати отих ваших…
Напевно, його погляд був надто красномовним.
— Я знала, — промовила Юлія, — що саме такою буде твоя реакція.
— Яка ще реакція? — Сергій поступово втрачав витримку. — Якої ти хочеш реакції?! Кодло придурків, яким стало сумно жити наверху, закладає вибухівку у підземеллі і висаджує самих себе! Та добре було б — тільки себе… Біс з вами — чим менше схиблених, тим легше нормальним. Ми з Валерієм тут до чого? А потім я ще й мушу сидіти, вислуховуючи твої страшилки! О Господи… — Сергій у розпачі вхопився за голову. — Щоб я здох, якщо хоч на часточку відсотка думав, що ти здатна на такий ідіотизм! Щоб я не виліз звідси…
— Навіщо було мене примушувати розповідати?
— Та ти таке верзеш… Ну я ще міг би повірити, що в тебе одної не всі вдома, а Гайдукевич? А Ринат? Ти що, гадаєш, я не сповна?
— Котра година? — запитала Юлія.
Перевівши подих, Сергій глянув на годинник.
— Слава Богу, дванадцята доходить. До Нового року двадцять хвилин. Час розкорковувати. А я тут…
— Сумна перспектива, — погодилася Юлія, — зустріти Новий рік без шампанського.
— Ще й у товаристві божевільної… — з серцем додав Сергій.
Несподівано йому уявилася кімната у гуртожитку, Марина, шампанське… Сергій лише похитав головою, адресуючи цей розпачливий жест виключно собі самому.
— А в мене перспектива набагато гірша.
— Наприклад?
— Самій стати харгілоном, — сказала Юлія, — якщо не потраплю туди, куди казала тобі.
— Це серйозно, — погодився Сергій.
— Вони існують під землею і живляться тілами померлих. Їх там цілі колонії. Це особлива форма життя, точніше існування.
— Мерців їдять… — пробурмотів Сергій, — гарно… Про таке тільки у підземеллях і говорити. А чого ж мерці нікуди не діваються? Чи, може, їх не всіх їдять?
— Усіх, — відповіла Юлія. — Усі поховані тіла гниють, тобто розкладаються під землею, як вважається, під дією бактерій. За кілька років з тіла залишається лише скелет. Усе інше зникає. Давно відома хімія цих процесів, усе має наукові назви та обґрунтування. Тільки вся ця «хімія» — наслідок діяльності харгілонів, як її не назви. Те, що ми знаємо про це, — надто вузько, обмежено. А глобально — це наслідок життєдіяльності харгілонів. Земля пронизана їхніми колоніями, і всі ці бактерії, що розкладають тіла… ну, це як для нас шлунковий сік, який перетравлює їжу.
— Сила… — промовив Сергій, хитаючи головою. — А звідки ти це знаєш, ну, що воно саме так?
— Знаю, — відповіла Юлія. — Я помічена ними.
— Як це?
— Вони, як я казала, існують колоніями. Це дуже складна форма існування, взаємодії. Там усе пов’язане настільки… Це наче вже не окремі істоти, а єдиний складний організм. Їхній цикл — тисяча років. Протягом цього часу в них поступово назріває такий… свого роду криз. Це пов’язано з постійним живленням мертвим… Один раз на тисячу років вони потребують живої людини…