Більше говорити вона не могла. З Юлією коїлося щось жахливе. Вона дихала часто і у прямому розумінні не могла знайти собі місця. Приголомшений Сергій не наважувався не те що торкнутися її, а навіть сказати слово. Та вона на диво швидко опанувала собою.
— Тільки я не хочу, — сказала вона. — Не хочу мати таке задоволення протягом наступного тисячоліття. Мені до деякої міри пощастило. Андан, який я ношу, пройшов усі перетворення раніше очікуваного. Тому я все це знаю вже. Уяви собі — живеш спокійно і чинно, хіба що пташиного молока не маєш. І раптом — наче сніг на голову. Свідомість починає завантажуватись таким, що… І безтурботна весела школярка, на яку не дозволяли навіть пір’їнці впасти, дізнається, що вона є останньою надією чорного та затхлого потойбічного світу. І що скоро День Відбуття…
— Який день? — не зрозумів Сергій.
— День Відбуття. Той день, коли моє єство повинно розчинитися у їхньому підземному павутинні, яке не можна ні викопати, ні побачити… У світі харгілонів. Для них і для мене це День Відбуття. Якщо у цей день вони отримують свіже людське єство, яке вилучає страждання, колонія дістає потужний імпульс і зачинає новий цикл тривалістю тисячу років, а частинка цього андану, який, наче камінь на дно, затяг чергову нещасну до їхнього світу, імплантується іншій, зовсім сторонній жінці, якій просто не пощастило, і знову починає свій тисячолітній розвиток.
Запанувала мовчанка.
— Ходімо, — сказав Сергій, несподівано підхопившись. — Ходімо. В нас мало часу. Акумулятор, який ти не хочеш вимкнути, сідає. Якщо ми хочемо вибратися звідси, треба поспішати.
— Ти начебто й не чув того, що я розповідала, — промовила Юлія. — Або зробив вигляд, що не чув. А на тебе це не схоже.
— Та ні, чув. Але гадаю, ти просто перевтомилася і тобі лізе у голову всяка чортівня. Ходімо.
— Куди?
— Є таке місце — Хмарочос. Практично вертикальна стіна. Між нею і сусідньою скелею утворюється вузька розщілина, висоти якої ніхто не знає. Є припущення, що десь там існує вихід на поверхню. Можливо, Валерій уже там. Будемо думати, як пробувати вилізти. Без спорядження…
— А спорядження є, — сказала Юлія. — Усе там. Його залишили біля тої печери.
— Якої печери?
— Серця Диявола.
— Блеф, — сказав Сергій. — Ти будь-що хочеш мене туди затягти. А я не знаю, що там на мене чекає, яка чергова ваша дурість. До того ж це порядний гачок. Коліно моє скоро здохне, я і так уже ледве йду…
— Як знаєш, — зауважила Юлія, — я кажу правду. — Там реманент, який брали для закладання вибухівки, — молотки, побідитові свердла, якісь зубила спеціальні — усе, що мав той підривник.
— Який — оте дрібне чмо з вусами? — запитав Сергій.
— Те саме. Військовий, сапер.
— Я відчував… — Він розпачливо похитав головою. — Відчував, що це не новорічна прогулянка схиблених «нових». На його алкогольній морді було написано, що він п’є аж ніяк не «Хенессі».
— Детектив з тебе гірший, ніж тренер, — погодилася Юлія. — То ми підемо?
— А мотузок там є? — запитав Сергій.
— Повинен бути. Жилка точно є. Її багато. Скласти у кілька разів — і буде міцна мотузка.
— Ну, добре… — лише тепер Сергій подивився на неї впритул. — Ідемо туди. Але запам’ятай — я хочу вилізти нагору живим. Мені ще рано прощатися з власним єством, тим паче що воно не безсмертне, як у декого. Якщо ти почнеш щось чудити, я просто зникну. Ви навіть не зрозумієте куди. Якщо ти або хтось інший застрелить мене — вам усім тут гаплик. За кілька днів самі загнетеся. Ви навіть не знаєте, де тут вода. А нагорі жодна жива душа не здогадується, що хтось пішов до печер. Скінчаться новорічні свята, тоді, можливо, у клубі помітять, що не вистачає одного ключа з комплекту, і навідаються сюди, побачать завал, утворений «землетрусом». Поки…