Отож відсипатися не було після чого. Вмившись, Інна пішла на кухню. Скоро мав з’явитися Валерій.
О пів на дев’яту до кухні пригнали обоє хлопців. Ще не вдягнуті. На личках розчарування — виявляється, тата ще немає.
— Прийде, — заспокоїла Інна. — Не переживайте, ніде не подінеться ваш тато.
Щиро кажучи, вона й сама була у цьому впевнена. Ледве всадовила обох за сніданок — хотіли чекати тата. І дійсно, мав би вже повернутися. Довго розважаються ці любителі екзотики…
Дзвінок у двері пролунав за двадцять десята. Мало не збиваючи одне одного, хлопці кинулися до дверей.
Це виявився не Валерій. Молода жінка з білим фарбованим волоссям. Кинувся в очі її невдоволений погляд. Відчинивши, Інна запитливо глянула на неї. Не вітаючись, не кажучи вже про поздоровлення з Новим роком, голосом, що відповідав виразу обличчя, вона запитала:
— Ви дружина Валерія Тализіна?
— Я…
Інна відчула, як і в самої міняється вираз обличчя від такого запитання.
— Це вам. Просили передати.
Дівчина тицьнула їй до рук конверт і повернулася йти.
— Що це? — здивовано вигукнула Інна.
— Не знаю, — відповіла та, беручись за поруччя сходів. — Мене просили — я принесла.
— Хто просив? — крикнула Інна услід, виходячи на площадку.
— Одне чмо… — почулося знизу.
Каблучки чобітків цокотіли сходами.
Зрозумівши, що це не тато, обидва хлопці втратили інтерес і зникли у своїй кімнаті. Зачинивши двері і відчуваючи тривогу, Інна сіла на кухні і розірвала конверт, на якому було написано:
«Інні Тализіній».
Лист був написаний явно під копірку:
«Я, Сергій Вертепний…»
Миттєво затремтіли руки, коли прочитала: «… на пошуки групи, яку повів туди трьома годинами раніше…»
Погляд скакав по нерівних рядках, і коли вона дійшла до місця «… підозрюю, що членами групи замислений злочин і Тализіну, який про це не здогадується, загрожує…», в очах почало темніти. Але вона спромоглася дочитати цей жахливий лист до кінця: «Якщо лист потрапив до вас, то це означає, що я не повернувся і…»
Їй стало млосно. А поруч не було нікого. Інна якось долізла до мийки, відкрутила кран і вмила обличчя, намагаючись прийти до тями. А далі вона забігала по квартирі, не знаючи, що робити. Схопила телефон, потім лишила і почала вдягатися.
— Мамо, куди ти? — здивувалися хлопці. — Зараз же тато…
— Сидіть тихо, — сказала вона. — Тихенько до кімнати, увімкніть собі телевізор і чекайте. Скоро ми прийдемо.
Вона вдяглася і тепер все-таки рішуче вхопила трубку.
XXXIII
Для слідчого Дмитра Стефлюка перший день нового тисячоліття розпочався явно не так, як він бажав. Сьогодні в нього вихідний, як і скрізь, але він залишався головною відповідальною особою у своєму відділку, щиро сподіваючись, що цього дня у місті не трапиться нічого такого, що примусило б чергового з відділка турбувати його вдома. Та сталося усе навпаки.
Дружина збудила його о пів на одинадцяту.
— Що таке? — розліпивши очі, спитав він.
— З роботи…
— Слухаю… — Він узяв трубку.
Це був майор Якубик, який, на відміну від нього, повинен був зустрічати цей день, перебуваючи у відділку. Після взаємних привітань та поздоровлень Стефлюк запитав, що сталося.
— Та, розумієш, неординарний випадок, — почав той, — от і вирішили тебе поставити до відома, принаймні… Ну, одна дама тут на повному серйозі ґвалт здіймає — чоловік у неї пропав. Пішов до печер — знаєш, у Маликовичах? Так от, пішов учора, а сьогодні не повернувся.
— А ти їй не казав, що могло колесо дорогою спустити? — похмуро запропонував версію Стефлюк. — Нехай би ще почекала. Або перебрали хлопці…
— Усе можливо, — погодився черговий. — Але кілька годин тому до сусіднього відділка одна молода дама принесла листа, де говориться, що отой самий чоловік Тализіної повів до печер групу, яка нібито замислює якийсь злочин…
Якубик, збиваючись та плутаючись, пояснював обставини отримання та зміст Сергієвого листа, тобто листів, оскільки обидва вони зараз лежали перед ним на столі.
— Так, а сам цей, той, хто написав листи, ви встановлювали його особу?
— Як? Написав прізвище та ім’я. А далі — «на дєрєвню дєдушкє…»
— А дама, яка принесла листи, кажеш, пропала також…
— Так, судячи з опису, це та сама, одна…
— А дружина інженера цього у вас?
— У нас, аякже! Зараз відділок розвалить! Тут уже дзвонять за неї усі, хто не хочеш. Директор ХБК, вона там головний лаборант… І з міськвиконкому Рудий телефонував — вона й до нього через когось дісталася…
— Ну, ось що, — перебив Стефлюк. — Раз таке діло, мусимо щось робити. Насамперед давай розшукуй оте правління спелеологів — у них клуб є… Шукай, хто там керує. Нам там без них робити нічого. Якщо доведеться опоряджувати рятувальну експедицію — усе одно з ними. Я чув про ті печери — там нас самих потім місяць шукатимуть…
— Зрозумів, — відповів Якубик. — Я вже намагався розшукати. Президент клубу поїхав до Києва на Новий рік, вже два дні немає, повернеться післязавтра. Заступник його — оцей самий інженер Тализін, який буцімто пропав. Телефон у клубі, звісно, не відповідає. Про всяк випадок направив туди машину — нехай глянуть. Кого ще шукати? І де? Хвилинку… Що? — останнє було звернуто до когось. — Ну, ось…
— Що там? — не зрозумів Стефлюк.
— З дружиною інженера проблеми. Істерика…
Дмитро лише важко зітхнув.
— Значить, так. По-перше, де хочеш, знайди когось із того довбаного клубу. І це, до речі, поясни їй. Розтолкуй, що без спорядження у тих печерах не знайдеш нікого. А за той час, дивись, самі знайдуться. По-друге, давай-но встановлюй, що це за бізнесмен, і прогуляй когось за його адресою. Глядиш, вони вже там допивають те, що після печер залишилося. А по-третє… Словом, зараз їду до вас. Однаково виспатись не дасте.
Він сів на ліжку, шукаючи очима штани і розпачливо хитаючи головою. Диви, знову Малиновичі… Згадування цього населеного пункту не додало йому наснаги. Саме у Малиновичах проживали двоє хлопців з бригади московських заробітчан і саме там, зі слів цвинтарного бариги, губилися останні сліди набридлої та неприємної в усіх відношеннях справи зі зникненням з міського цвинтаря похованого тіла.