— У нас, аякже! Зараз відділок розвалить! Тут уже дзвонять за неї усі, хто не хочеш. Директор ХБК, вона там головний лаборант… І з міськвиконкому Рудий телефонував — вона й до нього через когось дісталася…
— Ну, ось що, — перебив Стефлюк. — Раз таке діло, мусимо щось робити. Насамперед давай розшукуй оте правління спелеологів — у них клуб є… Шукай, хто там керує. Нам там без них робити нічого. Якщо доведеться опоряджувати рятувальну експедицію — усе одно з ними. Я чув про ті печери — там нас самих потім місяць шукатимуть…
— Зрозумів, — відповів Якубик. — Я вже намагався розшукати. Президент клубу поїхав до Києва на Новий рік, вже два дні немає, повернеться післязавтра. Заступник його — оцей самий інженер Тализін, який буцімто пропав. Телефон у клубі, звісно, не відповідає. Про всяк випадок направив туди машину — нехай глянуть. Кого ще шукати? І де? Хвилинку… Що? — останнє було звернуто до когось. — Ну, ось…
— Що там? — не зрозумів Стефлюк.
— З дружиною інженера проблеми. Істерика…
Дмитро лише важко зітхнув.
— Значить, так. По-перше, де хочеш, знайди когось із того довбаного клубу. І це, до речі, поясни їй. Розтолкуй, що без спорядження у тих печерах не знайдеш нікого. А за той час, дивись, самі знайдуться. По-друге, давай-но встановлюй, що це за бізнесмен, і прогуляй когось за його адресою. Глядиш, вони вже там допивають те, що після печер залишилося. А по-третє… Словом, зараз їду до вас. Однаково виспатись не дасте.
Він сів на ліжку, шукаючи очима штани і розпачливо хитаючи головою. Диви, знову Малиновичі… Згадування цього населеного пункту не додало йому наснаги. Саме у Малиновичах проживали двоє хлопців з бригади московських заробітчан і саме там, зі слів цвинтарного бариги, губилися останні сліди набридлої та неприємної в усіх відношеннях справи зі зникненням з міського цвинтаря похованого тіла.
XXXIV
Біля вузької щілини, яка відкривалася під стіною коридору горизонтально, Сергій мало не впав, притримавшись рукою за виступ. Юлія опустилася біля нього. Останній перехід дався надзвичайно важко. Коліно його тепер боліло постійно і чим далі, тим сильніше.
— Чому ми сіли? — запитала Юлія.
— Тут перепочинемо. Бачиш? — Він запхав руку під виступ. — Зараз заліземо туди.
— Навіщо?
— Там вода.
Сергій ліг на землю горілиць і, підсуваючись здоровою ногою, запхавши обидві руки під виступ, поліз туди. Він перебирав руками по каменю, який наче нависав над ним, і грудна клітка його, а потім ноги поступово зникали у вузькій щілині. Нарешті сховалася хвора нога. Юлія продовжувала сидіти під стіною, стискаючи зброю і пильно дивлячись по боках.
— Давай! — голос, який пролунав звідти, був глухим і наче дуже здалека. — Лізь, як я!
Але вона ще раз озирнулася і полізла, навпаки, ногами вперед.
— Що ти робиш? — загорлав він звідти. — Навпаки! Так зле!
Та Юлія, лежачи на спині і продовжуючи озиратися, тримаючи пістолет обома руками, намагалася втиснутися під брилу. Нарешті Сергій намацав її чоботи і потягнув до себе. Ліхтар на її касці поступово сховався у щілині, і коридор поглинула темрява.
Це була печера майже правильної овальної форми, практично без виступів. Підвестися у ній на повний зріст виявилося неможливо. Гладенька стеля опускалася донизу куполом. Тут було маленьке озерце. Вода скапувала туди з каменя, що нависав над цією чашею, утворюючи на поверхні круги.
Сергій присів біля озерця.
— Пий давай…
Юлія впала до води і пила довго та жадібно, у кілька прийомів. Потім напився він.
— Яка дивна печера, — промовила вона, оглядаючи стіни.
— Називається Яйце, — сказав Сергій. — Єдине місце, принаймні відоме, де вода виходить з порід. Перепочинемо хвилин двадцять.
— Ідемо, — попросила Юлія.
— Я кажу — перепочинемо. На, води набери… — Він простягнув їй невеличку фляжку, яка завжди була у кишені його брезентових штанів і яку він забув наповнити, вирушаючи в дорогу так нагально.
Вона слухняно наповнила і повернула йому фляжку, потім витягла з кишені і свою — дуже маленьку, плескату, блискучу. Відкрутивши кришку, перекинула горловинкою донизу. Звідти полилася на каміння прозора рідина.
— Що це? — запитав Сергій.
— Спирт. У мене є ще одна, менша…
Виливши все, вона сполоснула фляжку і набрала води.
— У центральній залі також спирт… — промовив Сергій. — Для чого стільки спирту?
— Грітися, — відповіла вона.
— А пухові куртки — також грітися?
— Також.
— Я ж казав, що у печерах не холодно.
— Це так просто не холодно, — погодилася Юлія. — А якщо змокнути? А якщо мокрими вилізти назовні?