— Чому ж тоді ти досі жива? — запитав Сергій. — Чому ті мерці ще не женуться за тобою?
— На все свій час, — відповіла Юлія. — Хоча за певного збігу обставин це могло вже статися. Далеко не кожен мрець може так собі легко «оживати», прийнявши у себе частину виснаженого андану колонії. Існують мічені чоловіки, здатні на це. Той, хто зачав дитину з жінкою — носієм андану, стає міченим, оскільки андан має зворотний вплив. Син міченого також стає міченим. Такий чоловік у найближчі дні після смерті здатний оживати, прийнявши у себе андан. Ось хто повинен прийти по мене. Саме цього я чекаю вже кілька років.
— І чому ж він досі не прийшов?
— Не було кому. Це єдине пояснення. Ніхто з таких чоловіків не помирав після того, як андан, який я ношу, достиг. Тому вони чекають до самого кінця. Якщо ж такого не станеться, а День Відбуття настане, андан прийме перший-ліпший мрець. Тільки у цьому разі андан доведеться вкласти у нього цілком, і якщо його спіткає невдача, якщо, припустімо, я переможу, колонія просто загине. Тому і намагаються вони скористатися більш безпечним методом.
— Зрозуміло, — сказав Сергій. — Отже, прийоми проти ножа, навички двобою вивчалися для боротьби з зомбі…
Юлія мовчала.
— І охоронці також для цього… А пси? — наче пригадав він. — Ти ж ні на крок без пса…
— Пси чують живого мерця, — відповіла Юлія. — А я весь час повинна бути напоготові.
— І мене ти щойно екзаменувала, підозрюючи, щоб це часом не був…
— Так, — відповіла Юлія. — Ти міг загинути і з’явитися їхнім посланцем. Чому ні? Але у цьому разі ти не мав пам’ятати нічого, що знав раніше. Адже мозок людини гине за кілька хвилин після смерті. Ніякий андан не може відтворити його пам’ять.
— Дякую, звичайно, за такі підозри, — пробурмотів Сергій, — відносно моєї можливої загибелі… і воскресіння…
— Я рада, що це не ти, — продовжувала вона. — Він… розумієш, він давно вже десь ходить. Вони вже помітили когось з мерців за допомогою андану, який ще існує там, у них. Цей чоловік давно вже не лежить у могилі, де його поховали. Це свого роду останній, запасний варіант. Андан, який я ношу, достиг. Їхній цикл завершується. Тепер мені лише потрібно померти. Тобто моєму тілу. Справа лише за цим. Це має статися до Дня Відбуття. Якщо ні — колонія починає руйнуватися, оскільки старий андан їх уже повною мірою не зможе забезпечувати. Тож ідеальним для них був би варіант, якщо б мене тут, припустімо, придавило якоюсь каменюкою. Тоді все. Вони заберуть моє єство, відбите на андані, який я ношу. Якщо ж цього не станеться, якщо так і не помре хтось із мічених чоловіків, в останню мить прийде отой обраний заздалегідь, котрий чекає цього дня. Йому введуть весь старий андан без залишку і направлять до мене. Це фізично сильний чоловік з неушкодженим тілом. І тут уже… — вона ковтнула мимоволі, — буде гра ва-банк, з надзвичайно високими ставками з обох боків.
— Ніхто сюди не потрапить. — сказав Сергій. — Гусяче Горло залите водою і заклинене каменем.
— Я думаю, він уже тут. Можливо, він був тут задовго до нас і зараз ходить слідом. Іноді мені здається, що я його відчуваю.
— Я вже годин з десять кручуся навколо вас, ходжу без світла, щоб ви мене не побачили, — Сергій подивився на неї. — Мене ти й чула. Одного разу навіть двічі стріляла. Он — камінням по щоці різонуло. Ще б трохи — і на той світ. До харгілонів, так би мовити…
— Це випадково… — Юлія опустила очі, але зразу ж знову дивилася на нього. — Це було випадково, усього раз. А крім цього більше тебе я не чула. А його чула… Він чекає зручного моменту, щоб напасти.
— Навіщо ж ти полізла сюди? — запитав Сергій. — Сиділа б собі під охороною зі своїми псами.
— Скільки сидіти? Так можна з глузду з’їхати — сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли за тобою прийде оживший мрець із кривим ножем?
— Чому з кривим?
— Це ритуальний ніж. Кривий та тонкий. Йому… знаєш скільки років?
— Нормально… — зауважив Сергій. — Щось на кшталт того, гумового, яким ми тренувалися. Я вже зрозумів. Отже, ти вирішила, що найкращий захист — це напад…
Вона не відповіла. Лише мовчки дивилася перед себе.
Склалося враження, що на нього скотилася величезна кам’яна брила, притиснувши і не даючи дихати. Він мимоволі ворухнув плечима. Перед ним була хвора людина. Божевільна. І не просто якась людина, жінка, яку раніше вважав нормальною, звичайною. За жахливим збігом обставин це була Юлія.
— Ну що ж, — сказав Сергій, — тоді справа за невеликим. При нашому темпі звідси до Серця Диявола півгодини. Там ти нап’єшся своєї святої води, і потойбічний світ стане тобі по барабану. Залишиться небагато: всього нічого, вилізти на поверхню.