Продовжуючи зважувати аргументи, Тализін відчув рух. Здалося? Він завмер, прислухаючись, напружуючи очі, намагаючись якомога раніше розрізнити спалахи світла й підхопитися на ноги. Ні, здалося. Але за мить він виразно почув чиїсь кроки. Валерій підвівся. Хтось рухався у темряві, без світла. Сергій… Впевнені кроки того, хто знає кожен камінь. Він шукає його! Але щось несподівано гидко засмоктало у животі. Щось таке, що зупинило його палець на тумблері. Цей хтось крокував серединою коридору, не торкаючись стін. Наче бачив у цьому непроглядному мороці!
Кроки швидко наближалися.
— Серьога… Сергію, ти?
У відповідь мовчання. Кроки зупинилися просто перед ним.
— Сер…
Валерій мимоволі притиснувся до стіни спиною, відчувши холодну, вологу від поту сорочку. Це був не Сергій. Усім, чим завгодно, Тализін зараз відчував це.
Його дихання чулося десь згори, воно було глухим та об’ємним. Сморід, жахливий сморід! Він стояв навпроти Валерія так, ніби бачив його. Так, наче дивився. Палець затремтів на вимикачі, і панічний жах скував його м’язи та думки.
А наступної миті щось важке та тверде вдарило у верхню частину його каски, мало не збивши її з голови, завадила шлейка під шиєю. Тализін упав, затуляючись руками і очікуючи нових, страшніших ударів, але натомість…
Натомість його вуха почули… Звуки, яких не доводилося чути ніколи — глухі, розмірені, з короткими інтервалами. Лише коли кроки стихли за рогом, він усвідомив — це був сміх. Не в змозі навіть по-людськи вдихнути, Тализін торкнувся рукою власної голови. Вона була ціла, як і каска. Тільки скло і лампа ліхтаря розбилися. Піт, липкий і холодний, рясно стікав по його щоках, а у вухах ще й досі стояв нелюдський сміх. Сміх, місця якому не мало б знайтися навіть у пеклі.
XXXVI
Дві машини швидко рухалися трасою. Ранішній мороз попустив, але вітер встиг здути крупку, що нападала за ніч, і дорога була чистою та сухою. Тому водії, не шкодуючи, тиснули на газ.
Першою ішла міліцейська «Нива», у якій їхали Стефлюк з черговим оперуповноваженим міського відділу, командир загону «Беркут» та молодий чоловік на ім’я Юра — член правління місцевого клубу спелеологів. Саме його разом з двома іншими вдалося розшукати у святковий новорічний день і залучити до розв’язання цієї нестандартної справи. Саме йому та командирові «Беркута» і пояснював диспозицію слідчий.
— Поки що немає нічого конкретного. Але дружина того інженера піднімає серйозний хай. Є офіційна заява. До того ж з міськради вже товчуть по голові, вона туди виходи знайшла…
— Ясно, — сказав «беркут». — А скільки до тих Малиновичів їхати?
Останнє запитання адресувалося Юрі.
— Близько години, — відповів той, — якщо справно рухатися.
— А бізнесмена дома не шукали?
— Немає, — відповів Стефлюк. — Нікого з перелічених у листі вдома немає. Хоча особа останнього не встановлена.
— Ну, година туди, година назад… — розмірковував «беркут», — десять хвилин — дати по вухах туристам, щоб знали, як жартувати, — і додому.
— Давайте, хлопці, без жартів, — осадив його Дмитро. — Не подобається мені усе це чомусь…
Атмосфера у другій машині здавалася менш конструктивною. Тут не висували ніяких версій та припущень. Здорові хлопці, тримаючи на колінах автомати та позсувавши на потилиці чорні шапочки-маски, мляво перекидалися жартами та анекдотами — здебільшого невдало та без особливого натхнення. Очевидно, давалася взнаки зустріч Нового року. «Газик», що намагався не відстати від «Ниви», трусило на горбах та ямах, які траплялися на дорозі, і тоді хлопці одночасно підскакували, лаючись та відригуючи.
Позаду, них у тому ж напрямку рухалася ще одна машина. Вона не підскакувала на нерівностях, а йшла плавно та тихо і при бажанні легко могла б «вставити» дві перших. Проте новенька біла «сімка» трималася на значній відстані від «газика». На відміну від двох попередніх, у її салоні стояла напружена тиша. Обличчя водія та пасажирів висловлювали тривогу та хвилювання. У «сімці» їхали Інна Тализіна, її сестра з чоловіком та ще двоє хлопців з клубу спелеологів.
Жінки виглядали переляканими. Інна сиділа поруч з водієм, стискаючи в руках сумочку. Її обличчя було зовсім бліде, губи стиснуті, очі вологі. Сестра її примостилася ззаду між двома чоловіками. Пальці її в рукавичках тормосили трубку мобільного телефону.
XXXVII
Юлія несподівано зупинилася і потягла його за руку.