ХХХХIIІ
Це був виступ, така собі невеличка площадочка, доволі рівна, дещо похила. Поставивши ногу в останню, щойно вирубану сходинку, підтягнувшись на руках, Сергій виліз на неї. Далі йшов ще невеликий відрізок рівної стіни, над яким відкривалася глибока розщілина і — він це явно бачив — починався коридор. Тут ще не бував ніхто й ніколи. Від усвідомлення цього Сергій навіть забув на мить, що тут робить. Але ейфорія відкриття тривала лише секунду.
Дістатися до нової печери можна було лише прорубавши ще зо дві сходинки, причому значно глибших, оскільки тут уже не було протилежної стіни, в яку можна було весь час впиратися. Скеля, що її утворювала, відходила убік, і там також був простір з темними отворами — здогадно, верхні коридори, про які останнім часом тлумачив Валерій. Тим не менше, Сергій облишив цей невеликий відрізок роботи і почав спускатися.
Юлія залишилася далеко внизу. До нього іноді долітали лише слабкі спалахи світла її ліхтаря, який вона не вимикала ні на мить. З моменту їхнього приходу до Хмарочоса минуло вже понад сім годин. Сім годин безперервної праці. Долоні горіли, стерті подекуди до пухирів.
І все-таки їм пощастило у двох відношеннях — хирлявий сапер полінувався нести далеко важкий інструмент, а порода скель не була надто міцною. Якби стіну Хмарочоса утворював граніт чи щось на зразок нього, не допоміг би й цей молоток. Так чи інакше, а наближалася межа життєздатності їхніх акумуляторів — згідно з документами, що додавалися до обладнання. Враховуючи «імпортну природу», можна було розраховувати на деякий запас їхньої міцності порівняно з обіцяним на папері, але… Обдивляючись щоразу навколо, Сергій відчував, що це вже не те світло. Скоро, можливо, навіть раптово, ліхтарі погаснуть. Думка про це викликала вкрай неприємні відчуття. Адже у печерах поруч з ними знаходився ще хтось. Той, хто бачить у темряві.
Коли Сергій спустився, Юлія сиділа у тому ж положенні, в якому він її залишив. Вона тремтіла, притулившись до скелі, загорнувшись у його вологу куртку під саму шию, хоч, очевидно, це не дуже допомагало. Він важко скочив з останньої сходинки, скривившись від болю в коліні й нахилився до неї. Вона запитливо глянула на нього. Так дивляться на останню надію. Сергій притулив її до себе і погладив по щоці.
— Ще трошки, Юля. Ти зовсім змерзла.
— А ти? Ти ж віддав мені ще й светр!
— Я працюю, — сказав він. — Бачиш — весь мокрий? Як на тренуванні.
— Дійсно, — погодилася вона, торкнувшись його плечей та спини. — Я зовсім скисла. Усе, чого ти мене вчив, пропало марно…
— Ну що ти! — вигукнув Сергій. — Ти молодець. Жодна інша жінка цього б не витримала. А з тобою можна хоч куди. Ми ще потренуємося.
— Він знову там… — тихо промовила Юлія.
— То нехай купить собі медаль, — відповів Сергій.
Він нахилився до неї ще ближче і тихо сказав:
— Зараз ти лізеш нагору цими сходами. Бачила, як я ліз.
— А ти?
— Я за тобою. Слухай, не перебивай. Нагорі маленька площадка. Вилізеш і чекатимеш там. А мені залишиться ще кілька сходинок — і далі те, про що я казав. Верхня сітка існує! Давай. Ховай пістолет — і вперед. З ним можна зірватися. Лізь помалу, не поспішай. І добре тримайся.
— А ти?!
— Я одразу за тобою.
— Поцілуй мене, — попросила вона. — Будь ласка.
Він притулився щокою і поцілував її у волосся, щоку та кутик губ, відчуваючи, що і сам заряджається якоюсь новою енергією в ситуації, коли, здавалося, вже використані всі можливі засоби.
Юлія підвелася швидко і на диво рішуче. Поклавши пістолет до кишені й ще раз глянувши на нього, вона поставила ногу на найнижчу сходинку і відштовхнулася від землі.
Його кроки Сергій почув майже одразу. Тому, коли Юлія ступила на наступну сходинку, він уже обертався до чорного зяючого отвору коридору. Щось стиснулося всередині, коли, заклавши руку за спину, висмикував кирку, застромлену за ремінь штанів.
На тлі отвору з’явилася пляма з обрисами людської постаті. У першу мить, коли слабке світло його ліхтаря вихоплювало ворога з темряви, здалося, наче він без голови, але у наступну Сергій побачив очі, точніше — прорізи для очей у чомусь накинутому, що ховало всю постать разом з головою. Він був набагато вищий і могутніший за Сергія. Величезні чоботи розкидали поли довгої накидки з чогось схожого на мішковину. З-під накидки виглядав білий шовк та мереживо. На поясі цей убір був перев’язаний грубезною мотузкою. Щось чорне матово блиснуло у двох величезних прорізах на місці очей. Звук, схожий на сміх, жахливий, від якого кров стигне в жилах, виривався невідомо звідки.