Він довго торсав його за плече, поки той, нарешті, не відповів дуже тихо, самими губами:
— Ні… не я.
— Я відпущу тобі цей гріх, клянуся, але скажи, щоб я знав!
— Ні, не я…
— Хто?
— Не… зна… ю… Ніхто не… зна… є… Я б ска… пробач…
Це вже була агонія.
У голові Сергія все переверталося. Гайдукевич сидів під скелею у повній нестямі, нездатний рухатися. Нагорі, якщо вірити годиннику, вже темніє. Рішуче обернувшись, Сергій рушив до Хмарочоса, залишаючи насамоті людину, яка, судячи з усього, зараз цього потребувала найбільше. Знайшовши зручне місце, він витер одягом і опустив у глибоку вузьку щілину пістолет із золотою рукояткою. Добре чулося, як метал кілька разів дзенькнув, завалюючись туди, де знайти його буде неможливо.
Шлях був недалекий. Ще кількасот метрів кривими проходами, і він видереться на десятиметрову висоту у систему верхніх коридорів, швидко відшукає знайдену Юлією розщілину, що веде до виходу на крутому скелястому схилі. Можливо, його вже там чекатимуть. Не відчувалося шаленої радості. Не приходило на згадку й те, що дивом пощастило вилізти з безнадії та смертельної небезпеки. Натомість насунулося щось важке та безутішне, зростаючи у міру наближення до місця, де невдовзі повинно блиснути тьмяне світло і запахнути морозне повітря січневих сутінків.
XXXXVIII
Стан, у якому Сергій перебував найближчий тиждень після «печерних» подій, важко було охарактеризувати одним словом. Усе наближалося до того, щоб закінчитися для нього цілком сприятливо. Сприятливо з точки зору сторонньої людини. Адже могло статися набагато гірше.
Хоча те, що сталося, загалом викликало моторошну згадку. Того ж самого дня знайшли Валерія і Олега. Перший сидів тихо, наче миша, в одному зі сліпих відгалужень коридору у двадцяти хвилинах ходу від Хмарочоса. Віце-президент клубу виглядав вдареним по голові, в тому числі у буквальному розумінні. Він розбив ліхтар і був позбавлений світла, хоча, як вважали спелеологи, мав би вийти до місця, де Сергій піднявся догори, й навпомацки. Натомість його знайшли переляканого та зіщуленого у вузькій щілині. Цього не помітив ніхто, втім, після розмови з Сергієм Вертепним вигляд Тализіна дещо змінився на краще.
Другий, з повністю виснаженим акумулятором блукав десь між Гусячим Горлом і Малою Китайською. Добитися від нього якихось більш-менш конкретних показань слідчому не вдалося. Відійшов і заблукав. Ось і все.
Валерія знайшов Сергій, який, отримавши шмат хліба з маслом і чашку гарячого чаю, незважаючи на ногу, таки наважився на участь у рятувальній експедиції. Він і вмовив товариша ще до виходу на поверхню і побачення зі слідчими органами допомогти остаточно поховати таємницю харгілонів. Хлопці ж з місцевого «Беркута», які лазили у печери, звісно, ні про що таке не розпитували.
Завал, під яким зникала жилка, розбирали близько восьми годин з кінця, де це здавалося більш безпечним. Про можливу наявність там людей відразу повідомив Сергій Вертепний, який натрапляв на гору уламків ще раніше, у пошуках групи. Інші члени групи не могли пояснити, як там опинилися двоє — один з охоронців та вказаний Сергієм «невідомий». Ця відповідь, як зауважили оперативники, стала стандартною: заблукали — і крапка.
Встановити особу Жемондінова вдалося доволі швидко, хоча на момент вивільнення його з-під уламків прапорщик був непритомний. Поранений бос та перший знайдений охоронець вважали його якимось другом Рината, якого той і запросив на екскурсію. Знали, ніби він якийсь військовий.
Ринат загинув миттєво під уламками скелі, що лавиною посипалися після вибуху. Тіло його, вщент понівечене, знайшли тільки другого дня, розгрібаючи завал. Григорій Жемондінов на цей час уже лежав у палаті реанімаційного відділення, перенісши ампутацію правої ноги. Упродовж чотирьох днів він ще балансуватиме між життям і смертю.
Розслідування, яке Дмитро Стефлюк розпочав на місці події, постійно заходило в глухий кут.
Труп любителя екзотичного вбрання він спускався дивитися сам, ще до того, як тіло витягли на поверхню. Про цього учасника підземної епопеї не знав жоден з членів невдалої новорічної експедиції, принаймні всі так стверджували. Усі, окрім Сергія. Лише він розповідав про велетня у дивному вбранні, який напав на нього у суцільній темряві, коли спелеолог ходив розвідувати шлях нагору. Хіть-не-хіть Сергій мусив говорити про це, оскільки не міг приховати ножової рани на боці. Наявність у себе вогнепальної зброї Вертепний заперечував і, як і решта учасників підземного «святкування», ніяких пострілів не чув. Мовляв, той напав з ножем, довелося відбиватися. Потім невідомий зник у темряві. Хлопець виглядав міцним, до того ж серйозно займався самбо, був кандидатом у майстри спорту, тому ця розповідь не викликала у слідчого серйозних заперечень.