Картина ж, яку Стефлюк побачив у підземеллі, здолавши вузькі проходи, вимастившись у грязюці та «злітавши» по мотузці туди-назад на п’ятнадцятиметрову висоту, була того варта: явне кульове поранення у поперек. Стріляли у спину, куля влучила акурат там, де закінчувався бронежилет. Поранений довго повз, залишаючи на землі криваві сліди. Вм’ятину від кулі знайшли і на його бронежилеті — також зі спини, отже, пострілів було щонайменше два. Ніж дивної конструкції, який валявся поруч, очевидно, належав йому. Кінчик леза виявився обламаним. Поруч із трупом лежав апарат нічного бачення військового зразка однієї з найновіших модифікацій, як і згаданий бронежилет. У кишенях мертвого знайшли шматки зіпсованого сирого м’яса, від чого увесь його одяг пропах трупним смородом. Суцільна загадка.
Вогнепальної зброї не виявилося ні в кого з піднятих на поверхню. Не знайшли її і в обстежених коридорах. Хоча хіба можна там щось знайти? Хіба можливо їх усі обстежити? Крім того, ні бізнесмен, ні його донька, ні двоє спелеологів не могли сказати нічого про зброю та постріли. Усі вони, включаючи й охоронця, що залишився в живих, як і раніше, стверджували, що ніхто ні в кого не стріляв. Усі вони і надалі, плутаючись у деталях, що, втім, було не дивно, продовжували розповідати те саме — ходили, святкували, щось гримнуло, після цього блукали й блукали, голодні та перелякані… Двоє ж, знайдені під уламками, на жаль, нічого розповісти не могли.
Стефлюк провів у Малиновичах безвилазно три доби, приймаючи виїздні бригади експертів та регулярно спускаючись до печер через доволі незручний лаз на зарослому чагарниками скелястому схилі. За цей час йому вдалося скласти кілька версій подій, що розгорнулися під землею. Найімовірніше, на перший погляд, виглядало припущення щодо нападу на групу з боку якихось можливих конкурентів Гайдукевича, яким продався загиблий охоронець і яких сам глава фірми або дійсно не знав, або не хотів називати. Але вона, як і жодна з інших версій, не знайшла підтвердження фактами та показаннями свідків. До того ж виглядала ця версія якоюсь такою… Словом, надто вже влаштовувала всіх без винятку учасників подій. Тому слідство загрожувало затягтись надовго.
А надвечір третьої доби несподівано з’явився капітан Караваєв — дільничний цього куща, який жив у Малиновичах, із сенсаційною звісткою, отримавши яку Стефлюк миттєво забув про підземелля і бажання їхати додому. На західній околиці села, за покинутою фермою, було знайдено перепоховання тіла, яке зникло вже майже місяць тому з міського цвинтаря. Знахідка обіцяла швидке просування іншої справи, яка давно висіла на ньому.
Сергієва нога, взята у гіпс, поступово гоїлась, бік взагалі не турбував. Бракувало лише душевного спокою. Перед очима повсякчас поставала вона — та, яка давно вже не давала думати про щось інше, з якою довелося ділити холод та темряву, безнадію та смертельну небезпеку. Та, про яку Сергій давно вже не міг думати як про сторонню жінку. Он як усе обернулося. Між ними не стояв інший чоловік, як думав Сергій із самого початку, тому, навіть давши волю почуттям, він би не зруйнував чуже життя. Натомість жінка, якою він буквально захворів, належала іншому світові. Отже, віддавшись цьому коханню, існувала небезпека зруйнувати своє, власне.
Він розумів це чітко й тверезо, тому щиро бажав би зараз, щоб це почуття зникло. Зникло так, наче й не було ніколи у його житті жінки на ім’я Юлія. Але серцю не накажеш… І припинивши цю безглузду боротьбу, кинутий у вимушену бездіяльність, він згадував моменти, коли вони сиділи під стіною, притулившись одне до одного, думаючи з тривогою про невідоме майбутнє, залишаючи одне для одного останню крихту хліба, останній шматок шоколаду, розрахований на можливе перебування у підземеллі впродовж невизначеного часу. Він майже реально відчував у такі моменти легкість її тремтячого тіла, що притулилося на кілька хвилин, аби отримати від нього, такого сильного та рішучого, маленький допінг для нерівної, безнадійної боротьби. А його руки притискали до себе це тендітне тіло, відкриваючи для себе можливості, про які важко було підозрювати раніше. Здавалося, він компенсував цими дотиками ту вимушену грубість, до якої повинен був вдаватися, відпрацьовуючи на килимі. Шкода тільки, що його пальці від повзання по скелях та нервового напруження стали загрублими і не надто чутливими.