Вони, виходило, наче зустрілися для того, щоб затягти одне одного до жахливої халепи, а потім врятувати. Він її — від страхітливих істот, нехай навіть вони існували виключно в її уяві. Вона його — просто від смерті. Лише зараз Сергій повною мірою усвідомлював, чого вартувало Юлії зупинитися посередині шляху на Хмарочос і повернутися назад, туди, де з’явився той, хто прийшов із потойбічного світу, щоб заволодіти її єством на тисячу років. Вона повернулася, укотре перемігши себе, аби врятувати його.
І вже зовсім довершували ефект спогади про вихід на поверхню, коли на тлі оранжевого диска призахідного сонця він побачив її прекрасні очі, повні сліз. Вона сама була прекрасною, ця врятована ним жінка, що промовляла невигадані слова вдячності. У такі моменти щоразу важкий клубок підкочувався до його горла, і все обривалося. Намацавши на столі пачку, він запалював і жадібно курив, намагаючись пригнітити емоції, на які, завжди гадав, не був здатний.
Із екскурсів у недалеке минуле його періодично витягав слідчий. Майор і ті, хто був з ним, з усіх сил намагалися витягти з його спогадів щось таке… Сергій плутався, одразу виправлявся. Він не знав, де знаходяться зараз інші учасники подій і що вони показали на допитах, але вперто тлумачив одне — компанія чомусь здалася йому підозрілою і він хвилювався за Валерія, тому й листа написав. Повернутися не зміг через завал, спричинений землетрусом. Йому доводили, що землетрусу не було, розпитували про можливу вибухівку та інші речі, про які Сергій, звісно, міг би сказати більше. Але не казав, лише розводив руками.
А слідство тим часом остаточно зайшло до глухого кута. Усі учасники підземного новорічного сафарі, знаючи про загибель Рината і коматозний стан Жемондінова, продовжували заявляти, що бродили коридорами і про чиюсь присутність там взагалі не здогадувалися, ні про які вибухи не знали. Особу ж загиблого велетня зі східними рисами обличчя встановити так і не вдалося, оскільки документів при ньому знайдено не було, а спроба ідентифікувати його за всіма можливими базами даних також не дала результату.
Ревізія, проведена на фірмі Гайдукевича, виявила цілковиту законність його комерційної діяльності. Натомість директор несподівано згадав кількох візитерів з пропозиціями, що явно суперечили правовим нормам. Існувала лише одна обставина, яка стояла на заваді закриттю справи. Нею був прапорщик саперних військ Григорій Жемондінов, що досі залишався у палаті реанімаційного відділення у комі, по виході з якої, не виключено, міг розповісти багато нового та цікавого. Зважаючи на цей факт, справа на певний час «зависла», наче життя підривника-невдахи.
Та незважаючи на це, Дмитро Стефлюк мав усі підстави вважати цей період плідним. Натомість шаленими темпами просунулася до завершення інша справа — з викраденням тіла з кладовища. Усе виявилося приблизно так, як він і очікував, навіть дещо банальніше. Дійсно, труп, знайдений за фермою, був добряче понівечений — в ділянці живота. Шлунково-кишковий тракт виявився «розібраним», як висловився старий Зеновій, невміло, але ретельно. Шукали там. Очевидно, хлопець проковтнув щось, збираючись таким чином гарантовано перевезти через митницю. І смерть від електроструму дійсно була трагічною випадковістю. Усе це підтвердив видобутий-таки Санею «з-під землі» один із членів бригади. Інші знаходилися невідомо де. Наляканий звинуваченнями у навмисному вбивстві, хлопець розколовся відразу. Заповзятливий робітник, який помирати, звісно, не збирався, поцупив у своєї підстаркуватої полюбовниці, до якої вчащав за відсутності чоловіка, дорогу та старовинну прикрасу — мініатюрний підвісок з кількома діамантами. А відтак належало негайно зникнути самому й вивезти крадене. А щоб вивезти, треба надійно заховати. От він і заховав, як умів: узяв та й проковтнув — чого не зробиш у нервовому поспіху та бажанні збагатитися. Знав про це лише один із членів бригади, який після таких трагічних та непередбачуваних подій, з одного боку, не міг встояти перед спокусою, а з другого — не відчував у собі достатньо наснаги зробити це самотужки. Урешті-решт, річ тягла на добрих десять тисяч «зелених» та ще й з гаком: вистачило б і на трьох. Могилу розкопали першої ж ночі після поховання. Труну відкрили, перевернувши догори дном і добряче струсонувши (а Ковалишин казав — темні сили). Тканину видерли, щоб повитирати руки. Тіло завезли у глухомань, якою вважалися Малиновичі, щоб мати де і коли спокійно займатися не надто приємними пошуками.
Під гарячу руку Стефлюк наліг і на комбінат комунальних підприємств з відлагодженим процесом підпільної переробки похоронної атрибутики. Залякані ним до нестями двоє взятих ще у старому тисячолітті цвинтарних старателів так і не наважилися попередити організатора «злочинного угрупування» в особі інженера з ТБ, який, не визнаючи за собою такої ролі, все-таки «коловся», здаючи прибиральницю бабу Нюру, що наново плела вінки, та інших виконавців. Словом, успіх розвивався шаленими темпами на всіх фронтах, і колеги заздрісно підколювали, що так він скоро півміста пересадить, на що Дмитро лише стримано посміхався, залишаючись однією з задніх думок все-таки десь там у печерах. Не знаючи чому, він підсвідомо вчував аналогію між двома «малиновичівськими» справами. Вона напрошувалась сама по собі, хоча справи, Стефлюк міг закластися, не мали нічого спільного. Щось таке… Словом, зв’язок якийсь такий… на рівні містичного. Хай йому, цьому Ковалишину… Там — з могили тіло зникає, а тут наче… Стефлюк чомусь був упевнений, що застрелений у печерах був одягнутий «під мерця». Хоча чому раптом під мерця? Чому не просто — привид, опудало. Хіба що смердів, наче несвіжий труп, та й оце біле мереживо, яким оздоблюють труни, викликало якісь невиразні асоціації… Власне, було чим і без цього перейматися.