Коли ж п’ятого дня прапорщик саперних військ місцевої військової частини Григорій Жемондінов наказав довго жити, Стефлюк ще більше ствердився у версії «конкурентів», з легкою душею спрямовуючи «печерну» справу саме в її бік. Можливо, остаточно переконала його у цьому приватна розмова з адвокатом Гайдукевича, який дохідливо пояснював, що в умовах, що склалися, саме такий варіант з наступним закриттям справи буде однаково вигідний для всіх, що вони і так потерпіла сторона, що роботи у печерах припинені і навряд чи варто розраховувати на те, що відкриються якісь нові факти… Залишений ним конверт можна було взяти з легкою совістю, адже те, чого домагався адвокат, тепер уже не йшло у розріз з інтересами потерпілих, а «гола» істина, звісно, встановлюється не завжди.
ХХХХІХ
Знову «звідти», подумав Сергій, впускаючи чоловіка середніх років, звичайно вдягнутого, з доволі «ніяким» обличчям. Але гість привітався і заявив, що є адвокатом Гайдукевича. Прийшов на прохання свого клієнта. Бос перебував у міській лікарні й хотів бачити колишнього тренера Юлії. Зустрічатися з ним Сергій не мав анінайменшого бажання, тому просто вибачився, посилаючись на хворобу.
— Його травма набагато серйозніша, — сказав адвокат. — Кілька днів тому йому зробили операцію, і він поки що нетранспортабельний. Борис Олександрович просив переказати, що обов’язково приїхав би сам, але це фізично неможливо. Він дуже просив.
— А як на це подивиться слідство? — продовжував відпиратися Сергій.
— У вашій зустрічі немає нічого протизаконного. Борис Олександрович не під арештом, і я зараз добиваюсь скасування підписки про невиїзд. Так що…
Важко зітхнувши, Сергій дістав із шафи куртку.
Гайдукевич лежав в окремій палаті, як і належало пацієнту такого рангу. Біля дверей стояло двоє охоронців. Зазирнувши до палати і «здавши» йому Сергія, адвокат зник за дверима.
Цьому відвідувачу хворий дійсно зрадів. Це було видно. Він підвівся на одному лікті, другу руку подаючи Сергієві. На обличчі його з’явилася посмішка.
— Здрастуй, — промовив він. — Дякую, що прийшов. Я, бачиш, поки що не можу…
— Як здоров’я? — запитав Сергій.
— Іде на краще. Операція пройшла вдало, ускладнень немає. За пару днів стану на милиці, шкутильгатиму поки що на одній. А там, обіцяють, усе буде гаразд. А ти як? Бачу, ноги не згинаєш?
— Гіпс наклали, — пояснив Сергій, — якраз на коліно. Але загалом також непогано.
— Я радий, — сказав Гайдукевич.
Він помовчав, збираючись з думками.
— Сергію, я попросив тебе про зустріч, бо хотів з тобою ще раз побачитися і поговорити. Тим більше не виключено, що ми з тобою більше не зустрінемося.
Сергій продовжував сидіти на краю його високого ліжка, мовчки дивлячись у підлогу. Зміст почутого насилу пробивався до свідомості, яку невідступно діймала думка: а що як до палати раптом увійде Юлія? Це не давало зосередитися. Він просто не уявляв, що робитиме, якщо зараз відчиняться двері й увійде вона.
— Я не хотів розставатися з тобою, — вів далі Гайдукевич, — принаймні не пояснивши тобі деяких речей. Сподіваюсь, ти зможеш мене вислухати. Сергію, усе, що я розповідав тобі там, — правда. Але не повна. А я хочу, щоб ти знав усе. Більш як десять років тому я, будучи ще полковником радянської армії, отримав посаду командира дивізії. Якщо ти служив в армії, то знаєш, що це висока посада. Це було в Росії, у Краснодарському краї, куди я повернувся, пройшовши Афган. Багато з нас, таких героїв, — він скривився, вимовивши це слово, — обіймали у Союзі після повернення доволі високі посади. Життя наче налагодилося, Юлі було тоді вісім чи дев’ять рочків. А я вже бачив себе за кілька років у відставці в генеральському чині. Але все обернулося інакше. Почалася нова епоха. Перестройка… Усе життя перетворилося на чортзна-що. За наказом Горбачова край отримав статус вільної економічної зони. Відбувалися перетворення, здебільшого абсурдні та небезпечні. Водночас розгорталися політичні ігри. Мені важко це згадувати — страйки, демонстрації, заворушення… І за всім стояв новий клас — люди, здатні на все заради влади та грошей.