Не буду вдаватися до подробиць, гадаю, ти розумієш, що це за часи. Якраз тоді з об’єднаної Німеччини почали виводити війська, мене ввели до складу однієї з комісій, які працювали там. Довелося від’їхати з дому на кілька тижнів. А тим часом почалися великі негаразди. Силам, які виступали за повну автономію, вдалося роздути заворушення до нечуваних масштабів. Юрби людей мітингували, скидали владу, обирали нову… Звісно, я переживав за сім’ю, яка залишилася там. А тут несподіванка — комісію, до складу якої я входив, розпустили. Поки я доїхав додому, ситуація у місті повністю вийшла з-під контролю. Силові структури краю, включаючи внутрішні війська, виявилися неспроможними на щось уплинути. Мій заступник дістав наказ згори ввести у місто танковий полк і вже готувався це зробити. Коли я дістався до частини, колона танків уже була на марші. Не знаю, що саме виявилося вирішальним у моїх міркуваннях, але я скасував наказ і не дав цього зробити. Лише потім оцінили, якому кровопролиттю вдалося запобігти. Напевно, це було б друге Придністров’я, а можливо, й друга Чечня. Тим часом я опинився під арештом. Мене усунули від справ, розжалували, і я чекав трибуналу. Пощастило — почався путч. Потім прихід до влади Єльцина, розпад Союзу… Мене звільнили. Але до армії я не повернувся.
Гайдукевич важко зітхнув.
— Це були жахливі для офіцерства часи — повний занепад, припинення фінансування та розкрадання того, що було. Розвал усього… Не будемо про це. А з мене тим часом намагалися зробити героя — рятівника міста, сотень тисяч людей. Мене обрали у народні депутати і висували на посаду губернатора краю, у якому діялося чортзна-що. Що би я міг вдіяти, навіть на такій посаді? Напевно, я так і став би маріонеткою в чужих політичних іграх, якби… Знайомство з цією людиною перевернуло все моє життя. Сергій Миколайович Пашутін… Він з’явився як сніг на мою нещасну голову. Сивий чоловік вісімдесяти двох років, якого вже водили попід руки, але ще з тверезим розумом. Його батько, генерал царської армії, вихований у традиціях російського дворянства, у двадцять третьому втік з Росії разом із залишками білогвардійських військ. Пашутіни — батько та син осіли у Франції, а потім перебралися до Сполучених Штатів. Генералу Пашутіну вдалося вивезти з собою частину золотого запасу — шалені гроші, які молодший, Сергій Пашутін, за роки еміграції збільшив у декілька разів. Не знаю, вплинули все-таки на нього роки чи тоді ще існували такі люди, яких ми називаємо справжніми патріотами, але цей старигань приїхав до Краснодара, уяви, щоб віддати мені ці гроші. Усі. Свого часу, проживаючи за кордоном, він намагався не втрачати зв’язків з батьківщиною — спілкувався з новими емігрантами, співпрацював з радіо «Свобода», яке вело мовлення на Союз… Словом, це була людина, як сказали б тепер, обтяжена певними ідеями. Останнім його бажанням на цьому світі було зробити щось для Батьківщини, тієї, яка була раніше, і тієї, яка, можливо, зараз знову народжувалася. Пашутін просто не уявляв, як може вкласти гроші у справу піднесення могутності новонародженої держави. Незважаючи на вік, він залишався тверезою людиною і розумів, що знайдуться люди — політики, чиновники, які вмить розтягнуть багатства, і гроші опиняться на приватних рахунках у зарубіжних банках. А часу винайти щось надійне не залишалося. Очевидно, він це відчував.
Я ще не був обраний губернатором, коли він заявив: «Робіть так, щоб вас обрали. Я знаю, що ви за людина. Ви — бойовий офіцер, який за сімдесят п’ять років влади більшовиків у Росії зумів не втратити поняття офіцерської честі. Я можу довірити це вам. Розпорядіться цим на благо Росії».
— Отож це його напис на руків’ї вашого пістолета? — запитав Сергій.
— Так, — кивнув Гайдукевич. — Цю золоту платівку виготовили на його замовлення ще у Штатах, і старий привіз її з собою. Сергію, — він розпачливо похитав головою, — це були страшні гроші. Мільярди… Цим можна було підняти економіку, нагодувати людей, вивчити дітей, вилікувати хворих… Ну, хоча б у масштабах одного краю.