Він виговорився. Це було те, що висіло на язиці від самого початку, коли цей відвідувач переступив поріг палати, а можливо, ще й раніше.
— Ти мовчиш… Я розумію.
Вони обоє розуміли все. Двоє сильних чоловіків, проблеми яких так чи інакше закручувалися навколо жінки з чорними виразними очима на ім’я Юлія. Ще хвилина, і двері палати повинні розділити їх. І той, хто мав залишитись, заслуговував принаймні на відповідь. Лише зараз Сергій вперше усвідомив, що знає її і може дати принаймні собі самому. Це нічого не змінювало у кращий для нього бік — він продовжував страждати, але не настільки, щоб зробити цей крок. Він продовжував кохати, але не настільки, щоб свідомо принести себе у жертву. Оце й була відповідь.
Вони тихо зачинилися, двері палати. Але обом здалося, наче це двері чогось більшого.
Епілог
Це був здоровезний зал старої ще забудови. Кидалися в очі нещодавно відремонтована підлога, сучасні баскетбольні щити з новою сіткою на корзинах. Були навіть глядацькі місця, що піднімалися ярусами від краю площадки.
Просто по центру баскетбольної площадки лежали два борцівських килими, на яких і змагалися спортсмени. Раніше Сергієві кілька разів доводилося виступати у подібних умовах. Місцевий університет, знайшовши, очевидно, відповідних спонсорів, добре організував змагання, на яких були присутні навіть представники федерації самбо.
У попередньому етапі змагань Сергій виступив успішно, перемігши в усіх трьох двобоях. Точніше, переміг у двох, а третій суперник змушений був відмовитися від двобою з ним через травму, отриману в попередньому. В результаті без особливих труднощів Сергій потрапив до фінальної частини змагань.
Самі змагання ось-ось мали розпочатися. Нагорі давно вже купками — хто вище, хто нижче — позбиралися глядачі. Внизу розминалися учасники змагань. Дещо осторонь стояло кілька тренерів та людей з організаторського штату, обговорюючи свої проблеми. Інші давали своїм підопічним останні настанови. З якоїсь причини затримувалися представники федерації, тому й не починалися змагання.
Давно розім’ятий, Сергій походжав у кутку залу біля «шведських драбин», усвідомлюючи, що віднедавна почав відчувати якийсь нетерпець і навіть давно забуте хвилювання. По-перше, це були, скоріш за все, його останні змагання, принаймні такого рівня. Перспектива потрапити сюди за якийсь місяць до випускних іспитів виникла несподівано. Організація таких престижних змагань вимагала від керівництва університету залучення кращих спортсменів навіть із числа колишніх студентів, не кажучи вже про тих, хто з тих чи інших причин перебував «в опалі». До останніх від-носив себе і Сергій. Але проректор натякнув, що змагання стануть і його іспитами, і дипломною роботою. Більше того, ранг змагань відкривав перед ним перспективу таки отримати майстра, зрозуміло, у разі перемоги. І Сергій, який вже поховав свої спортивні амбіції, загорівся.
На той час він практично повністю відновив свою форму, залікувавши травму коліна. За рік поступово зникли всі її наслідки. Та й душевний стан — що казати — вже не був таким неприкаяним. Ні, він і зараз не вважав його нормальним, особливо в ті «порожні» вечори, коли самі по собі набігали спогади.
Перед очима, як у кіно, пропливала їхня подорож на таксі разом з доберманом, розпач Юлії, коли він випадково почастував її кулаком по ребрах. Це було страхітливо. Він і зараз вкотре переживав враження того удару — легку перешкоду, яку зустріла його рука. У таку мить очі його завжди самі заплющувалися, від чого це неприємне, але водночас хвилююче враження поступово зникало.
А далі майже реально виникав ниючий біль у правому коліні, і він згадував себе у ліжку — обличчям до стіни. Позаду знову чулося легке шелестіння одягу, який вона скидала, а потім дотик її тіла. Відразу виникало прикре відчуття чогось дуже бажаного, але не реалізованого. Того, що було втрачене назавжди. Більше цього ніколи не станеться. Ця жінка, яку, виявляється, він і досі так гостро бажав, могла належати йому. Він міг бути з нею, хай навіть ненадовго. Міг, але не був. Як би це було насправді? Уявити собі таке завжди виглядало для нього справою нереальною, завданням над власні можливості, навіть маючи в пам’яті лише її поцілунок та близький дотик. Відчуття поїзда, який вдалині зникає з поля зору в той час, як легеням бракує повітря…