А потім, поглинаючи усі ці спогади, прикрість та жаль, насувалася одна велика чорна пелена, фатальна та невблаганна. Абсолютна темрява, в якій нічого не видно і де живуть жахливі та незрозумілі істоти — харгілони.
Такі спогади виснажували та надовго виводили з рівноваги. З часом вони відвідували його дедалі рідше, але завжди після них Сергій довго відчував розгубленість та кволість. І завжди існувала впевненість, що позбутися їх до кінця йому не вдасться ніколи. Що скільки житиме, завжди пам’ятатиме момент остаточної втрати цієї жінки, кращої за яку — він знав — зустріти ніколи не доведеться. Спогади про Юлію з’являлися лише час від часу, але завжди у ньому була присутня якась підсвідома думка — де вона? Що з нею? Як їй живеться? І спекатися цих запитань, поставлених невідомо до кого, перспективи, здавалося, не існує.
Можливо, саме це й змусило його відновити регулярні тренування і повернутися на роботу до автомайстерні — заради грошей. Він також тричі виступив на турнірах, скромніших за рангом, але з непоганим результатом, і тепер мав законні підстави сподіватися на істотну допомогу під час дипломної та випускних. І хай, навіть в обох відношеннях, положення його важко було назвати міцним, задіяність у справах протягом цілого дня хоч якоюсь мірою відволікала від дурних та важких думок. Можливо, саме цій обставині він і радів найбільше.
Чутка, що представники федерації вже прибули, пронеслася миттєво. Не дивлячись на таку непередбачену затримку в часі, Сергій чомусь, навпаки, перестав хвилюватися. Попри всі існуючі канони щодо націленості та віри у перемогу, він розумів, що може не виграти першість, і реально бачив себе у цьому турнірі лише зі «сріблом», якщо, звісно, не станеться якихось прикрих несподіванок.
За кілька метрів від нього міряв кроками зал той, хто претендував на перемогу у його ваговій категорії найбільше, принаймні так вважав сам Сергій. Він бачив цього спортсмена вперше. Звичайна спортивна фігура, можливо, трохи вищий за нього на зріст, старший за віком. Та Сергій уже знав, що це Володимир Марощук, майстер спорту міжнародного класу, який виступав свого часу навіть за збірну країни. Кидалися в очі його манера рухатися, вести двобій, спокій та впевненість у собі. Легкість, з якою він переміг у трьох попередніх двобоях, вражала. Один із попередніх суперників дніпропетровця був взагалі кремезний, і Сергію, який спостерігав за цим двобоєм, приносило справжнє задоволення дивитися, як тому, на вигляд сильнішому, то не вдавався захват, то суперник, який вже опинявся майже під ним, чомусь в останню мить вислизав, тримаючись розкуто і навіть самовпевнено. «Зараз він довимахується…» — не раз думав Сергій, спостерігаючи за двобоєм. Але скінчилося все тим, що дніпропетровець несподівано чисто провів «задню підніжку», чим і зняв усі запитання. Не потрібно було мати великого досвіду, щоб зрозуміти, що перед тобою самбіст зовсім іншого класу. Ще вчора після останнього свого двобою Сергій прорахував, що може зустрітися з ним лише у фіналі, якщо, зрозуміло, сам потрапить туди. Це була надзвичайно благоприємна розкладка, оскільки, згідно з формулою змагань, невдалий двобій на більш ранній стадії турніру міг залишити його взагалі поза призовою трійкою.
Ні, звичайно, Сергій не збирався віддавати йому перемогу. Зовсім ні. У такому разі навіть не варто було виходити на килим. І все-таки…
Крутий та впевнений у собі дніпропетровець сьогодні чомусь нервував. А може, це була просто нетерплячка. Зараз усе розпочнеться, і він знову стане самим собою. Сергій відвернувся, щоб не бачити цього Марощука і не накручувати себе.
Але той наче вирішив до самого фіналу проводити якісь психологічні атаки на свого потенційного суперника. Можливо, він також вважав його найкращим з усіх інших? Хай там як, за кілька хвилин дніпропетровець знову опинився у Сергія перед очима на тій же відстані. Ні, він все-таки не хвилювався, а картинно не мав куди себе подіти, висловлюючи своєю поведінкою просто нудьгу.
У кутку, де Сергій ховався від свого надокучливого суперника, стояли гандбольні ворота з натягнутою сіткою. Їх запхали аж сюди, щоб не заважали і не мозолили очі глядачам. До них і вирішив приліпитися головний суперник Сергія. Він схопився руками за верхню штангу воріт і вигнувся у спині, потім провис, розслаблюючи м’язи корпусу. «Ти ще візьми підіжмися разів з двадцять, а потім ще раз…» — подумав Сергій, збираючись знову відвернутися, але не встиг.