сільськогосподарське нутро комбайну, як я його собі уявляв, вже було набите кількома сотнями кілограмів золотистого зерна, перемішаного з хрящами і жилами вітчима, плюс неорганічні речовини, ну там, військовий черевик, хебешна холоша, коротше — купа сировини, цікаво, що хлібороби з усім цим добром робили, сто пудів же не висипали, мабуть же, здали державі, це вже точно, знаю я цих підлих хліборобів, вони б і гівно власне здавали, якби його хтось приймав, і я собі далі уявляв цю випічку і цей хліб, коротше, криваві фантазії простого хлопця, знаєте, як воно буває. І ось чувак далі жив собі, тепер вже з однією ногою, але йому, як я зрозумів, було цілком достатньо, принаймні він і далі бухав і відстрілював усе, що рухалось, просто монстр якийсь.
— Як можна застрелитись із рушниці? — подає голос Собака. — Там же ствол довгий, на себе не спрямуєш.
— Ну, а якщо рикошет? — питається Вася.
— Ну да, — кажу, — він що — спочатку стріляв, а потім кидався ловити кулю, чи що?
— Ні, — каже дядя Роберт. — Він ногою на курок натиснув.
— У нього ж однієї ноги не було, правда? — питаюсь.
— Так, правої, — каже дядя. — Він лівою натиснув.
— Він що — лівша? — питає Собака.
— Собака, — закликаємо ми його до совісті.
— Уявляєте? — каже дядя Роберт. — Його знайшли, так спочатку навіть впізнати не могли — йому ж півголови знесло. За шкарпеткою упізнали.