— У вас там, мабуть, багато одноногих мисливців? — питаюсь я, але дядя Роберт навіть не ображається.
— Так де він тепер? — питається Вася.
— В морзі. Післязавтра похорон.
— Післязавтра?
— Так, по обіді. Вони йому спробують ще черепушку зібрати, розумієте?
— А якщо не зберуть? — кажу.
— Не знаю, спалять, мабуть. Потрібно Сашу знайти, щоб він приїхав. Я вже на заняттях був, але вони сказали, щоби я тут шукав.
— Тут його немає, — каже Вася.
— А де він може бути? — питається дядя Роберт.
— Ну, залишайтесь, — кажу я, — почекайте.
— Не можу. Мене вдома чекають. Сестрі треба з похороном допомогти, потім в морг з'їздити, вони ж йому голову спробують зібрати, треба, щоб схоже було.
— В них що, — питається Вася, — багато варіантів?
— Слухайте, хлопці, — дядя Роберт встає з кейсу і підходить до мене, — знайдіть його. Сестра дуже просила, щоб він був. Вони там не дуже ладили, але ж його вже немає, розумієте? Це ж таке. А час у вас ще є, до післязавтра. Знайдіть. Я вам ось тут привіз. — Він відкриває кейс і дістає звідти три пляшки коньяку.
— Не треба, — кажу я.
— Так, справді — не треба, — говорить Собака і забирає коньяк.
— Знайдіть його, — говорить дядя Роберт і якось зігнувшись і навіть не сказавши до побачення виходить у коридор. Не знаю, може, він любив покійного, хто їх розбере, цих червоношкірих.
Дядя Роберт, — кажу я, — дядя Роберт. Яке дивне ім'я — Роберт. Схоже на назву якогось журналу для геїв.
11.15
— Ну, що скажеш?
— Не знаю. Стрьомно.
— Що стрьомно?
— Ну, цей дядя Роберт. Кіллер якийсь.
— По-моєму, він підар.
— Думаєш?
— Точно підар. Ти бачив його кейс?
— Да…
— Що робити будемо?
— Не знаю.
— Може, пошукаємо Карбюратора?
— Де ти його знайдеш? На заняттях його немає. Я не знаю, де він ще буває.
— А в нього, крім нас, знайомі є?
— Поняття не маю.
— Да…
— Ще дядя цей. Підар.
— Точно.
— Карбюратор розстроїться.
— Думаєш?
— Точно розстроїться. Все-таки батько.
— Вітчим.
— Один хуй.
— Карбюратор його не любив.
— Ну, все одно — сім'я. Такі речі, знаєш, вони насправді вставляють.
— Та нічого вони не вставляють, — кажу. я. — Я, звісно, нічого проти не маю — там сім'я, батьки, все нормально, я до цього нормально ставлюсь. Просто це насправді не так вже й важливо, як здається, це така фішка, що всі лише говорять — сім'я, сім'я, а насправді всім по хую, збираються лише на похоронах і поминках, і все. Розумієш?
— Ну, ні, — каже Вася. — Я не згоден. Я своїх батьків люблю.
— Ти їх коли востаннє бачив?
— Яка різниця? — говорить Вася. — Мені їх не треба бачити, щоб любити.
— Слухай, — раптом каже йому Собака, — а ти можеш уявити себе на похороні у своїх батьків?
— Ти що — йобнувся? — ображається Вася. — Що ти несеш?
— Та так, — каже Собака, — нічого. А ось мене на похорон, мабуть, і не запросять, ну, в сенсі, якщо вони навернуться.
— А як ти собі це уявляєш? — питаюсь я. — Тобі що — потрібно святкову телеграму присилати: «Дорогий Собако Павлов, приїжджай — двома євреями стало менше!»?
— Ну, я не про це.
— А про що?
— Не знаю, просто я думаю, якщо з ними щось трапиться, все одно звалять на мене, вони звикли все валити на мене.
— Просто ти антисеміт, — кажу я.
— Все одно, — каже Вася, — тут ти проганяєш. По-своєму це прикольно.
— Що, — кажу, — поминки?
— Ні, ну там батьки, сім'я. Я ось розгребу тут все і обов'язково звалю додому. У мене мама в Черкасах.
— Розумієш, — кажу я йому, — я насправді нічого не маю проти. Сім'я так сім'я, мама так мама. Розумієш, ми колись із братом, ще коли я в школу ходив, обчистили один палац культури, невеликий такий. Винесли апаратуру.
— Для чого?
— Не знаю, просто — перло нас, вирішили щось обчистити. Витягли кілька підсилювачів, примочки там різні, навіть частину барабанної установки, прикинь.
— Ну, і що ви з ними робили?
— Продали. В інший палац культури. Там навіть не питали звідки це в нас, лохи. Ми в принципі дешево продали, тож питати було без понту. Продали. А потім пішли в магазин і накупили дисків.
— Дисків?
— Так. Купу вінілу, ще чувак, ну, котрий все це продавав, мав під прилавком фірмовий «Депеш Мод», прикинь, у них тоді щойно вийшов подвійний лайфовий альбом. «101» називається. Ну, ми і викинули на нього купу бабок.
— Серйозно?
— Ну. А найприкольніше знаєш що?