14.40
Роми живуть на іншому кінці міста, за іншою річкою, в них там ціле поселення, харківські роми по-своєму втілили в життя давню ромську мрію про священний ромський мегаполіс, вони не стали особливо задрочуватись і там, не знаю — воювати за незалежність, відбивати території, правити кордони, просто заселились масово, але разом з тим компактно, понад річкою, окопались як могли і фактично розчинились у ворожій східній столиці, таке примарне Місто Сонця в них вийшло, місто в місті, можна сказати, через їхній район пролягали цивільні трамвайні маршрути і навіть поруч тяглась гілка метро, але насправді, крім ромів, у цьому районі майже ніхто не жив, тож якщо ти сюди потрапляв (хоча чого б ти сюди потрапляв) і не знав, де ти знаходишся, ти міг би лише дивуватись із такої кількості ромів на вулицях, себто не те, щоби їх на вулицях справді було дуже багато, просто там, крім них, на вулицях немає нікого, тож ти відразу помічав, що тут щось не так, але не міг зрозуміти — що саме. Роми жили дружньо і в місті окопались надовго — будували міцні, невисокі будинки із білої цегли і з цієї самої цегли обкладали навколо будинків паркани, схоже було на цегляний склад, важко було навіть здогадатися, що там робиться — за цими білими цегляними горами, такий прикол. Антен і радіопередатчиків роми не тримали, реклами в районі теж майже не було, якийсь такий середньовічний район, я думаю, що паркани такі високі були, аби чума не проникла до них на подвір'я, я взагалі їх не розумів ніколи, цих ромів, а ось у Чапая тут був знайомий дилер, на глухій бічній вуличці, потрібно було спочатку довго пиляти районом, потім з магістральної вулиці повернути праворуч і вже там зупинитися. Водій висаджує нас, довго крутить у руках російські гроші, перераховує по курсу, скільки ми йому винні, загинає при цьому пальці правої руки, я, наприклад, так рахувати не вмію, потім каже добре, вистачить, ми виходимо, а він швидко тікає.
15.10
І ось ми стоїмо серед пагорбів білої цегли, дерев майже немає, вогка земля під ногами, з-під парканів б'ється ядуча трава, вгорі за хмарами час від часу з'являється сонце, і жодного тобі рома навколо. Треба ж так, думаю, живуть собі люди — без антен, без передатчиків, без радянської влади, навіть без номерів на будинках, цікаво, як Чапай знайде свого дилера. Але Чапай добре орієнтується в таких умовах, він поправляє окуляри, щось там собі винюхує, і врешті каже — це тут, знайшов. Ми підходимо до іржавих воріт і Чапай починає бити кулаками по іржавій набухлій поверхні, принагідно розповідаючи, що дилер його — Юрік — по-своєму прикольний мужик, він десь тут і народився, щоправда, був неблагополучним ромом, після школи пішов робити кар'єру по партійній лінії, і роми його прокляли, надавали по пиці і вигнали з району, хоч він і сам би звідти звалив, оскільки йому дали гарну квартиру в центрі, він працював у Київському, здається, райкомі, займався культурою, хоча, яка там культура — в Київському-то райкомі. Як на рома він робив непогані успіхи і його вже збирались перетягнути в обком, але тут гени в ньому взяли гору, і він, — каже Чапай, — чи то щось украв, чи то когось трахнув, коротше, облажався, з райкому його поперли, але в партії залишили, не так у них вже й багато ромів у партії було, направили по тій таки партійній лінії на Чапаячий завод завклубом, він там грав на баяні і вів шахову секцію. Коли завод почав розвалюватись, Юрік тримався за клуб до останнього, він вже безбожно бухав, зранку приходив у клуб, брав баян і грав щось із Кобзона, додаючи до кожної мелодії щось своє, ромське. За словами Чапая, Юрік деградував морально і фізично, сцявся в штани просто на сцені клубу, спав у власних ригаках, замотавшись у якісь агітаційні транспаранти, так тривало доти, доки директор заводу не забрав у нього баян і не продав його на базарі, перерахувавши отриману, доволі мізерну, за словами Чапая, суму в рахунок зовнішнього заводського боргу. Юрік підшився, квартиру в нього ще перед цим забрав якийсь акціонерний банк, видавши йому як компенсацію ліві акції, Юрік спробував їх десь сплавити, але їх, звісно, ніхто не брав, одне слово, життя зробило повне коло і Юріку не лишалось нічого іншого, як повернутись у свій середньовічний район, з його білою цеглою і суворою ієрархією. Хоч як це не дивно, Юріка прийняли як рідного, роми народ комунікативний, ще раз дали йому по пиці і пробачили все, заодно забрали його ліві акції і десь їх таки продали, втюхали якимось лохам-фермерам, хоча з Юріком грошима не поділились, ну, це вже їхні справи, їм видніше було. Юрік спокійно зажив в одному з цегляних будинків за білим цегляним парканом, у центр більше не потикався, навіть хотів одружитись, але не знайшов дружини — очевидно, їхні середньовічні закони забороняли їм виходити заміж за комуністів, добре, що його взагалі на багатті не спалили, він потроху включився в життя громади, спочатку торгував жуйками в кіоску, потім пішов угору і почав торгувати водярою в магазині, потім — по висхідній — перейшов на драп, і вже просто сидів удома, кому треба — продавав цілюще зілля, кому не треба — того посилав на хуй і стріляв із берданки з-поза цегляного паркану, піднявши міст і затопивши рови водою, Чапая він пам'ятав ще по роботі в клубі, Чапай був постійним клієнтом, хоча він нам чогось явно не договорював, принаймні мені так здалось, ось.