— Пролетарська Хартія — це ПХ, а не ПиХ, — кажу я.
— Так, я знаю, — каже Чапай. — Це я для милозвучності. Принцип ПиХ запускає все це в хід, Хартія при цьому виконує роль елементарного об'єднуючого
механізму. Припиняється будь-яке подальше накопичення капіталу і починається його поступовий розпад.
— Це як?
— Все дуже просто, — Чапай знову прикладається до кривавого слоїка. — В принципі, внаслідок попереднього безпричинного і маловмотивованого накопичення капіталу відбулося перенасичення засобами життєдіяльності, і, як результат, єдиним логічним варіантом у цій ситуації бачиться розпад існуючих запасів.
— Це як?
— Ну, — намагається пояснити нам Чапай, — коротше — насправді нічого виготовляти не потрібно. Кожна окремо взята ЗРЯ може вільно жити кілька десятків років за рахунок уже існуючого потенціалу. Це значно спрощує сам механізм функціонування суспільства. На практиці це відбувається приблизно так — ось, скажімо, наш завод. Навколо нього утворюється ЗРЯ, котра в свою чергу підпорядковується міській ПиХ, кожна ЗРЯ бере на себе певну кількість об'єктів загальнрміської інфраструктури, перебирає владу і все це розхуячує.
— Для чого? — не розумію я.
— В цьому вся суть принципу перманентного похуїзму, — говорить Чапай. — Ми знищуємо структуру і підхарчовуємось отриманою сировиною. Наприклад, захоплюємо банк, а бабки витрачаємо на життя та функціонування ЗРЯ, захоплюємо торгові центри і всі шмотки рівномірно розподіляємо серед членів ЗРЯ, захоплюємо контори і всю побутову апаратуру забираємо собі, захоплюємо тачки і пускаємо їх на потреби ячейки.
— Захоплюєте ферму і роздаєте всім по корові, — раптом вставляє Собака.
— Так, — говорить Чапай, — так. Одне слово, товариші з донецького обкому підвели під усе це економічну основу, перерахували все, зробили серйозні моніторингові опитування, — Чапай дістає якісь зшитки і махає ними в повітрі, — виходить так, що існуюча суспільна інфраструктура, вся теперішня база капіталу, здатна прогодувати себе саму, як мінімум, протягом найближчих 67 років.
— А потім?
— Ну, що потім? — розгублюється Чапай. — Потім щось придумається. Теорія в принципі нова, ще не апробована на практиці, в неї реально внести якісь корективи. Але загалом, — повторює він, — не слід заморочуватись на подальшому нарощенні виробництва, навпаки — виробництво слід максимально скоротити, законсервувати, одне слово, а природні ресурси — максимально економити, оскільки на найближчі 67 років вистачить і того, що вже є.
— Прикольно, — кажу. — Мені особливо про торгові центри сподобалось. І про ферми, — кажу я Собаці.
— Так, — погоджується Чапай, — ідея дуже правильна. Головне — справедлива, без всіляких там капіталістичних найобок.
— Почекай, — кажу я, — але як цей твій пих зможе все це контролювати, адже існує купа речей, котрі всеодно вимагають централізації.
— Наприклад? — запитує Чапай.
— Ну, я не знаю. Транспорт там, наприклад. Метро.
— Причому тут метро?
— Ну, не метро, — відступаю я. — Але, скажімо, авіакомпанії. Як твій пих їх контролюватиме?
— Авіакомпаній не буде.
— Як це не буде? — дивуюсь я. — А як же народ літатиме?
— А навіщо йому літати? Яка з цього РЕАЛЬНА користь? Ось ти, — давить він на Собаку, — літав коли-небудь літаком?
— Ні, — говорить Собака, — я на трамваях в основному.
— Ось, — говорить Чапай, — і так більшість населення. Авіалінії, аеропорти, стюардеси — це фікція. Насправді в цьому немає РЕАЛЬНОЇ потреби, розумієш? Потрібно залишити тільки те, в чому є РЕАЛЬНА потреба.
— Добре, — кажу, — а армія?
— В армії теж немає РЕАЛЬНОЇ потреби. Яка користь від армії? Армія створена лише для того, аби виправдовувати в наших очах доцільність свого існування. Для цього час від часу організовуються війни, бомбардування, революції, працює оборонний комплекс, накопичується науково-технічний потенціал, створюється система пропаганди. Але РЕАЛЬНОЇ потреби в цьому немає, якщо армію розпустити, суспільство і далі буде нормально функціонувати, розумієш, отже, в ній просто немає ПОТРЕБИ.
— Добре, — знову кажу я, — а органи?
— Що? — надпиває Чапай зі своєї кривавої банки.
— Ну, внутрішні органи. Міліція, поліція, гебе, цереу, я не знаю. Це що — теж фікція?
— Так, це теж фікція.
— Гебе — це фікція?
— Фікція.
— Точно?
— Абсолютно.
— Мені це подобається, — кажу я.
— Ось ти коли-небудь, — продовжує Чапай терзати Собаку, — стикався з кгб?
— Так, — несподівано говорить Собака, — до нас колись у школу, я вже вчився в десятому, приходив гебешник. Розповідав про роботу, агітацію розвів. Щось про президента говорив.