19.06.93 (субота)
02.15
— Слухай, — або пішли вже ламати двері, або валимо додому. Я вже весь мокрий. Собака он, схоже, взагалі помер.
Чапай підходить до Собаки й гидливо торкає його своїм кедом.
— Нічого він не помер, — каже. — Просто спить міцно.
Дощ і далі сиплеться, гаразд, каже Чапай, мабуть вже пора, це ти як, кажу, по зорях зорієнтувався? по яких зорях, ображається Чапай, я просто чув, як охоронець заходив, хвилин 15 тому, тож можемо йти — ми будимо Собаку, той спочатку не розуміє, де він і хто ми такі, але поступово приходить до тями і ми спускаємося вниз.
2.25
Партком на другому. Ми стоїмо біля дверей, значить, так, пояснює Чапай, ти — показує на мене — йди вниз до дверей, ти — показує Собаці — будеш мені допомагати, зараз я знайду щось важке і ми ним стукнемо по дверях, та ладно, говорить Собака і з носака висаджує двері, — будемо тут їбатись ще півгодини, я задоволено посміхаюсь, я би сам, — каже Чапай, — вибив, але в мене ж кеди, да, додаю я, і трипер. Ми швидко перериваємо все в кімнаті — дві шафи з паперами, в одній надпита пляшка коньяку, Собака відразу соває її в кишеню штанів, двотумбовий стіл, начинений різним канцелярським гівном, як гамбургер холестерином, шаримо по підвіконнях, дивимось на столі, шукаємо якийсь тайник або хоча б невеличкий сейф, будь-що, і раптом в кутку бачимо те, що шукали — коробку з-під ксероксного паперу, заклеєну і запечатану згори. Місячне сяйво пробивається крізь жалюзі на вікнах і хижо спалахує на свіжому сургучі. Воно, — каже Чапай. Я пробую підняти коробку, в принципі вона не надто важка, може бути. Що, кажу, беремо? Звичайно, беремо, каже Чапай, беремо, давай, тягни її до мене, там подивимось. Може ще пошукаємо? пропонує Собака, схоже, щось відчуваючи, все-все, — нервує Чапай, досить, валимо звідси. І ми виходимо з кімнати, обережно спускаємось вниз, Чапай щось мудрує із замком, нарешті ми опиняємось на вулиці, Чапай зачиняє за нами, і ми повертаємось додому — попереду я з коробкою, за мною Собака і в кінці Чапай, ляпаючи кедами по калюжах.
2.55
— Зривай сургучі! — говорить Чапай Собаці.
— Що це? — Вася теж прокидається і перелякано слідкує за нами з тапчана.
— Все нормально, — кажу, — не бійся, — ти теж в долі.
— В якій долі? — боязливо питається Вася.
— Зараз побачиш, — кажу.
Собака знаходить між змійовиків широкий кухонний ніж і зрізає печатки, повільно все це розмотує і розгортає, скоріше, скоріше! нетерпеливиться Чапай, але Собака робить усе впевнено і розмірено, відкриває коробку і каже — о, пам'ятник! дістає звідти погруддя, десь півметрового зросту, і ставить його на табурет.
— Що це? — не розумію я.
— Пам'ятник, — каже Собака.
— Бюст, — поправляє його Чапай.
— Чий бюст? — питаюсь.
— Наш, — каже Чапай.
— Ти не зрозумів — хто це такий? — показую я на бюст.
Чапай задумливо протирає окуляри.
— Може, це директор? — говорить Собака.
— Ні, — каже Чапай, — це не директор. У директора вусів немає.
— А він собі для краси приробив.
— Все одно не схоже, — каже Чапай.
— Це якийсь марксист, — припускаю я.
— Троцький, — каже Собака. — Бачиш ніс який? Точно Троцький.
— Це не Троцький, — нервує Чапай. — У Троцького борода. А в цього бороди немає.
— Це Троцький в Мексиці, — каже Собака.
— Гамбурзького періоду, — додаю я.
На Васю навіть дивитись шкода.
— Ніякий це не Троцький, — хоробриться Чапай, намагаючись приховати свій мандраж. — Це Молотов. Член ЦК.
— Молотов? — говорю я розгублено.
— Молотов, — каже Чапай. — Член ЦК, — додає на всяк випадок.
— Нічого собі, — кажу.
Собака похмуро дістає крадену пляшку коньяку і п'є з горла.
— Молотов, — продовжує Чапай, — із них усіх був єдиний нормальний тип. Він був гедоністом. Як Тіто.
— Як що?
— Як Тіто. Любив жінок, спорт, ресторани.