6.00
Тому ми їй обов'язково зателефонували б, якби мали звідки, але виходить так, що найближчий телефон знаходиться на кпп, де на нас очікують охоронці з ятаганами і вогнеметами, з ручними гранатами і протипіхотними мінами, дбайливо закопаними на заводських клумбах, одне слово — я б туди не йшов, особливо маючи при собі вусатого Молотова, краще вже іншим разом, як-небудь, коли все владнається, ми краще зараз зберемо все, що нам треба — говоримо ми між собою і збираємо все бухло і рештки драпу, Вася навіть якісь брошури бере з підвіконня — і виліземо через паркан. Я ще говорю, може, — говорю, — записку Карбюраторові залишимо, аби знав де нас знайти, але Вася скептично каже, що це буде записка не Карбюраторові, а прокуророві, тому, справді — для чого нам зайвий клопіт, раз уже так трапилось, то потрібно гідно вийти із цих обставин, інакше й бути не може. Чапай далі перевертається в ліжку навколо власної осі, так ніби хтось його уві сні розкручує, мов якийсь маховик, бажаючи запустити в дію щось дуже важливе для цього світу, але воно все ніяк не запускається, крути цим маховиком не крути, все одно нічого не вийде, лише це змучене і хворе тіло болітиме, як осколок, всаджений диявольськими артилеристами в задницю марксизму-ленінізму і залишений там на згадку про ще одну втрачену душу.
6.15
Ми переходимо ранковим приватним сектором, виходимо на ту саму площу перед цирком, я тягну вусатого Молотова, Собака тягне бухло, брагу ми звісно не зціджували, але свої, чесно вирвані в дяді Роберта три коньяки, ми лишили при собі, а Вася йде просто так, йому найгірше, в кожному разі він так говорить і в нас немає підстав, аби йому не вірити. Нам тут лише перебігти через міст, звернути до церкви, проповзти кілька кварталів і вийти на площу, там ще раз перебігти вулицю і заскочити в під'їзд будинку із вежею, і якщо нам пощастить і нас ніхто не зупинить, життя благополучно продовжиться ще на кілька годин, до обіду — точно.
6.45
Маруся вкотре пофарбувалась. В оригіналі її волосся має, здається, чорний колір, мабуть чорний, це було б природньо, все-таки вона з Кавказу, зараз вона вифарбувана в щось темно-червоне і сильно підстрижене, на ній чорний халатик, під яким уже нічого, крім самої Марусі, немає, вона вивалює все це на нас, нам і без того погано, а тут ще таке, ви хто? питається вона спочатку, потім упізнає-таки Васю, мене вона ніколи не впізнає, я вже навіть і не ображаюсь, а Собака і взагалі ні на що не претендує, ну, — каже, — що — принесли? вона ще спить, просто стоячи посеред коридору, стоїть і спить, але про щось розмовляє з нами, погано, щоправда, розмовляє, але хоч щось, добре що взагалі нас впустила, принесли? питає вона знову, що принесли? не розуміє її Вася. ну, ви ж обіцяли — каже Маруся, я напружуюсь, щось тут не так, може, краще відразу звалити і не чекати чергових неприємностей з боку генералітету, ви ж телефонували щойно, — напівсонно говорить Маруся, — я ж просила, це не ми телефонували, — каже Вася, — не ви? дивується вона, не ми. а що тобі потрібно? питається Вася. у нас все є, можна ми в тебе пересидимо? Маруся розчаровано знизує плечима, мовляв, сидіть, мені яка різниця, повертається і зникає у себе в кімнаті, а ми лишаємось в коридорі з нашим другом Молотовим, членом цк.
— Щось вона нам не рада, — говорить Собака і йде на кухню.
— Вона нікому не рада, — кажу я, йдучи за ним. — Чого їй радіти.
— Ну а чого б і не радіти, — говорить Собака, розливаючи коньяк по глиняних кухликах. — Якби мені хто зранку приніс три пляшки коньяку — я б радів.
— Якби мені, — кажу я, випиваючи, — зранку принесли бюст Молотова, я б ще подумав, чи радіти.
— Треба її розбудити, — каже Собака, наливаючи по новій. — А то якось негарно — прийшли, сидимо, бухаємо.
— Справді — негарно, — кажу. — Але краще не будити. Краще самим поспати. Я, — кажу, — вже другу ніч поспати нормально не можу. Спочатку мусарня, потім цей марксист в кедах. Спати хочу. Пішли спати.