— Спати? — питається Собака. — Знаєш, я зараз у такому стані, що просто боюся спати.
— Чому боїшся? — питаюсь.
— Я боюсь, що засну і просто не додумаюсь прокинутись, розумієш?
Собака наливає ще, але я вже відмовляюсь, все, кажу, досить, пішли спати, Собака незадоволено підіймається, ми знаходимо в одній із кімнат на канапі Васю, який закутався в якусь ковдру і благополучно собі спить, і нам не лишається нічого іншого, як іти шукати якесь інше ліжко, чи канапу, чи бодай щось, ми заходимо до іншої кімнати й бачимо там посеред великого, добре відомого нам ліжка Марусю, вже навіть без халатика, яка запхала голову під подушку і так спить і на нас не зважає особливо, дивна безкінечна ніч, що перетікає в такий самий ранок, наші друзі розповзаються по кутках і з ними втрачається будь-який зв'язок, вони ніби помирають щодня о 7 ранку, виглядає все це у кожному разі саме так, якщо не страшніше, все — я сплю, — кажу я Собаці, він підходить до ліжка, рухайся, — каже Марусі, і відштовхує її на край ліжка, можеш спати, — говорить мені, ні, кажу, давай ти до неї, чому я? питається Собака, а чому я? кажу, ти ж спати хочеш, а я, — каже, — її боюсь. Я зітхаю і погоджуюсь, але все-таки кладу поміж собою і Марусею Молотова, так — на всяк випадок.
9.57
— О чорт! — кричить вона. — Це ще що таке?!
Я прокидаюсь і перелякано дивлюсь навколо. Поруч зі мною на ліжку сидить Маруся, зовсім без нічого, прикривається подушкою і перелякано дивиться на мене.
— Чорт! — кричить вона. — О чорт! Це ще що таке?
— Не кричи, — намагаюсь я її заспокоїти. — Чого ти кричиш?
— Це ще що таке? — показує вона на бюст рукою, іншою притримуючи подушку. Собака теж прокинувся і відбіг до дверей. Схоже, Маруся його перелякала.
— Це бюст, — кажу я їй. — Не кричи.
— Чорт!
— Ну, що ти? — кажу я перелякано. — Бюст. Всього лише бюст. Це ми принесли.
— Для чого? — недовірливо питається Маруся.
— Ну, просто так, — кажу. — Думали, може, тобі потрібен.
— Мені не потрібен, — нервово каже вона.
— Добре, зараз ми його заберемо.
— А як ви сюди потрапили? — питається Маруся.
— Ти ж нас сама пустила, — кажу розгублено.
— Для чого?
— Не знаю, — кажу. — Ми прийшли, ти впустила.
— Ви принесли? — питається Маруся, очевидно, щось згадавши.
— Що? — не розумію я.
— Ну, що-небудь.
— Ось, — кажу, — Молотова принесли.
— Якого Молотова? — не розуміє вона.
— Члена цк.
— Де він? — не розуміє Маруся.
— Ну, ось, — показую я на Молотова.
Маруся намагається щось зрозуміти. Потім дістає звідкись цигарку з запальничкою і починає курити, нервово все обдумуючи.
— Ви давно тут? — питається.
— Не дуже, — говорю. — Години дві-три.
— Ясно, — каже вона.
Ми сидимо з нею в її ліжку і мовчки дивимось одне на одного. Вона симпатична, п'є забагато, але все одно симпатична. Особливо із подушкою.
— Хочеш покурити? — питаю.
Вона підіймає цигарку і показує мені — мовляв, я ж курю.
— Ми принесли, — кажу.
— Принесли? — вона моментально прокидається. Схоже, це був пароль, у всякому разі — правильна комбінація слів, яка все приводить в рух. Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:
— Так, — кажу, — ми принесли.
— Чорт, — каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.
10.15
Зранку на такі речі краще взагалі не дивитись, або, якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики і шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, одягає різні медальйони і браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить з великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі і майже ні про що не говоримо, так хіба що — дивимось на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, в усьому цьому вміщується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинились в чиїхось легенях, наприклад — в легенях старої камбали, що наковталась крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.
— Як у тебе справи? — питаюсь я. Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми перетелефонували їй із вокзалу, а що ми робили, до речі, на вокзалі? не пам'ятаю вже, але перетелефонували ми їй точно з вокзалу, вона сказала — ок, приходьте, візьміть бухла тільки, ми взяли пляшку кайзера, потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету і пахла якимись кремами, в неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме — згадати не можу.