— Почув, Собака? — говорить Вася. — Акуратніше в туалеті. Все те саме, але акуратніше.
— Сідайте, — каже Какао, змахуючи полами свого халату. — Будете чай?
— А водка є? — питає Вася.
— Ні, водки немає. Гоша не п'є.
— Ага, не п'є, — говорить Собака. — А коньяк забрав.
— У нас же, — кажу, — ще пляшка лишалась.
— Я не хочу коньяку, — каже Вася. — В мене печія від нього. Давай, — пропонує він Собаці, — ти змотаєш, водки купиш. В мене ще, здається, бабки лишилися.
Вася дістає з кишені рештки своєї виручки і віддає їх Собаці. Какао зачиняє за ним двері, назад потрапиш? питається на порозі, без пантів, каже йому Собака і зникає. А ми лишаємось його чекати.
16.30–18.00
— Може, він помер?
— Може, й помер, — каже Вася. — А може, просто злиняв з моїми бабками.
— Перестань, — кажу я. — Ти що — Собаку не знаєш? Він не злиняє.
— Значить — помер, — говорить Вася.
— Я піду, — несміливо каже Какао, він тут з нами теж сидить півтори години, сумує, але йти не йде, все ж не витримує і говорить — я піду.
— Куди ти підеш? — питаюсь.
— Ну, — показує Какао рукою в коридор. — Туди. А ви сидіть собі. Можете чай приготувати. В разі чого — покличете мене.
— Давай, вали, — каже йому услід Вася. — Слухай, — говорить він до мене, — як він сюди потрапив?
— Не знаю, — кажу. — А ми сюди як потрапили? Бачиш, що воно робиться.
— Де ж Собака? — лише й перепитує Вася.
18.00–18.15
18.15–18.45
18.45–19.10
— Може, його задавило чим-небудь?
— Може. Трамваєм. Або струмом убило.
— Яким струмом?
— Електричним.
— Краще вже хай трамваєм.
19.30
— В мене ще, здається, драп лишився.
— Що ж ти мовчиш?
— Забув, — каже Вася і справді знаходить у джинсах рештки трави. Все, бабки закінчились, трава закінчується, колообіг води в природі, інакше не скажеш. — Колообіг води в природі, — каже мені Вася і забиває папіросу.
19.30–21.30
Навіть згадати нічого. Сидимо, мовчимо, на чомусь зосереджуємось і раптом помічаємо всі ці речі навколо себе, розумієте, стару кухню, скажімо, хтось тут мабуть жив і до нього, мене такі речі завжди вставляли — просто ті місця, де жив я, як правило, були не набагато старші за мене, їх могли будувати на моїх очах, а тут якісь меблі, гора брудного посуду, він живе, як тварина, зовсім не прибирає за собою, якби він був маніяком, його би вирахували за рештками трупів у його баняках на кухні, я ось думаю — чому таке приміщення не дали мені, я б тримав його в чистоті і затишку, не пускав би сюди жодних дебілів, і сам би сюди не приходив для чистоти експерименту, зачинив би двері, запломбував замок і пішли всі в задницю — окремо взята квартира зразкового побуту, коли я стану повноцінним представником цього йобаного суспільства, я почну скуповувати нерухомість, відремонтовувати її, приводити у людський вигляд і запломбовувати, порядок має бути внутрішній, не нарочитий, квартири, це як нирки — їх потрібно відчищати від різного гівна, інакше не встигатимеш трупи прибирати, в нього пахне кавою і кетчупом, солодкий запах кетчупу, запах нормального життя і регулярного харчування, терпіти не можу, кетчуп затікає мені під шкіру, я нюхаю свої нігті — вони пахнуть кетчупом — кетчупом і розчинною кавою, медом і кетчупом, всі ці баняки і кухлики, великі тарілки, перемазані яєчнею, і виделки з загуслим шоколадом — все це пахне кетчупом, мене починає нудити, і я кажу Васі пішли звідси, куди? говорить він, куди ми підемо? вечір надворі, нам ще рано, нам потрібно перечекати тут, а потім уже поїдемо, давай перечекаємо в цього підара, кетчуп, — кажу я, що? не чує Вася, кетчуп — кричу я йому, і він киває головою, ніби хоче сказати ага, кетчуп-кетчуп, аякже — кетчуп, пішли в іншу кімнату, кажу я, тут багато посуду, він не опирається, і ми виходимо в коридор і потрапляємо до вітальні, вітальня в нього теж завалена різним антикварним гівном, чорт, мене це завжди дратує, в сенсі коли я бачу, що до мене, виявляється, теж хтось жив, і на відміну від мене жив справжнім життям, їв сніданки, займався сексом, може, навіть любив когось, ходив на ринки і в магазини, купував не те, що зміг, а те, що хотів, кетчуп, мав роботу, спілкувався з різними людьми, носив одяг, який йому подобався, їздив у відпустку, у нього була справжня відпустка, їздив на пікніки, вмів готувати, смачно готував різні штуки і навіть не їв їх, кетчуп, кетчуп, коли хворів, лікувався не лише водкою, а мав якісь ліки, домашню аптечку, знайомих лікарів, в обідню перерву міг зайти до ресторану, причому не для того, щоби випити, а щоби перекусити, мав улюблені страви, улюблені, блядь, спеції, кетчуп, кетчуп, кетчуп, а де в цей час був я? чому тут не було мене, серед всіх їхніх шаф і диванів, политих кетчупом і цитриновим соком, чому мене ніхто не всиновив, скажімо, тоді, як я кілька діб жив на автовокзалі і спав на дерев'яних кріслах, або коли я кілька діб харчувався кип'ятком, зрештою, чому мене зараз ніхто не всиновлює, чому мене цей підар всиновити не може? я був би сином підарського полку, мені вже 19, я вже достатньо самостійний, я не потребую постійної уваги, мені не треба міняти підгузники і мене не потрібно годувати кашею — так, якийсь мінімальний харч, тепла вода, туалетний папір, порнофільми по відео, тьолки на кухні, конопля на балконі, але навіть це не головне, головне, щоби була батьківська увага, нормальна і постійна батьківська увага, справжня батьківська увага, як по телевізору.