— Це вже бітлз? — перепитує Вася.
Мама Дейва працювала в портовій конторі друкаркою і, ризикуючи своїм життям та репутацією, час від часу допомагала повстанцям виправляти їхні водійські та шлюбні посвідчення. Таким чином, юний Дейв зростав у атмосфері національної свідомості та ненависті до королеви-мами, принца Чарлза, та всіх його малолітніх виблядків, у кожному разі саме так стверджує містер Баскомб. Першим емоційним потрясінням для майбутнього артиста естради став випадок, коли під час розгону традиційної для ірландських сепаратистів першотравневої демонстрації через католицькі райони Ольстеру кінні британські поліцейські згвалтували Дейвового тата… ні, — раптом затинається ведучий, — не тата. Маму. Так — Дейвову маму. Перепрошую, шановні радіослухачі, — цю інформацію для нас перекладали наші колеги із лондонської редакції, тож можливі деякі стилістичні неточності. Отже, Дейвову маму. Прямо на очах майбутньої зірки шов-бізнесу. Це, безперечно, стало неабияким стимулом… себто неабияким потрясінням для молодого хлопця, котрий не мав до того подібного досвіду, і основою для його майбутнього першого диску, котрий відразу став платиновим. Але про ці та інші приємні речі після невеличкої музичної паузи. (Ведучий робить паузу). Музика і слова степана галябарди. «Моя мама». Виконує автор.
степан галябарда важко торкається своїми волохатими пальчиками клавіатури, я шкірою відчуваю це його ворушіння товстими, волохатими, червоними відростками, робить програш на своїй пластмасовій йоніці і починає співати. «Я спитався у вітра, коло брами, — співає він, — чи не бачив ти, та-ра-рам, моєї мами. Ти сходи, щось там та-ра-ра-рам, за тую браму, там я бачив, та-ра-ра-рам, твою маму». «Твою маму, твою маму», — похмуро вступає хор.
— Це що — хор? — питаюсь я, повернувшись.
— Хор, — невпевнено відповідає Вася.
— Да? А я думав, що степан галябарда сам співає.
— Це хор.
— Що хор?
— степан галябарда — це хор, — каже Вася.
— Як це?
— Так. Ось послухай.
«Твою маму, твою маму», — печально підтакує степан галябарда з космічних глибин.
— Ти знаєш, — кажу я, — якщо це і хор, то якийсь недобрий хор. Якийсь злий хор. Чуєш, як вони про маму?
«Твою маму», ще раз погрозливо озивається степан галябарда.
— Мені здається, — каже Вася, — вони нас підслуховують.
— Ага, схоже вони насторожились, чуєш — замовкли?
— Вони нас пасуть.
— Навряд. Для чого це їм?
— Не знаю. Може, вони з міліції.
— Да, якісь вони недобрі.
— Я кажу тобі, — впевненіше говорить Вася, — мінтура, сто пудів мінтура. Чуєш — замовкли, суки.
— Почекай, — кажу я, — не заводься. Яка ж це мінтура? Мінтура не співає.
— Ага, не співає. Співає. Ти дивився коли-небудь новини?
— Що?
— Новини.
— А. Ні, не дивився.
— А я, — каже Вася, — дивився. Там показували монгольських міліціонерів. У них був день незалежності, і вони співали.
— Що — всі?
— Ну, ні, не всі. Хор. Ось так само як тут, — показує Вася на прикольну радіолу. — Стояли, тварі, й співали.
— Ну, і що?
— Ну, і тут те саме. Це мінтура, повір мені.
— Та ладно.
— Я тобі кажу.
Хррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррр
— Чуєш? — зашепотів Вася. — Мусарня.