«Мамині сині очі, — відразу ж беруться до справи степан галябарда, — бачу вас, як на долоні, — всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки», — незадоволено затягує хор.
Трішечки солоні, — думаю я, — це добре чи погано? Мабуть, все-таки, погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію.
— Да, — говорить Вася. — Ну й жуки.
— Де жуки? — не розумію я. — Ти про що?
— Про маму.
— Що про маму?
— Захавали маму, — задоволено каже Вася, так, ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.
— Хто захавав?
— Ну, ці — степан галябарда.
— Та ладно. Це ж вони так просто.
— Нічого не просто. Чуєш, що кажуть — трішечки солоні.
«Па-ра-рам лиш устами до Вас торкнуся», — продовжують степан галябарда…
— Смакуюсь, гади, — коментує Вася.
— Перестань, — кажу. — Це просто смішно.
— Устами, — говорить Вася. — Торкнуся. Гурмани хрінові.
— Перестань. Вони ж про інше.
— Да? І про що? Захавали свою велику монгольську маму, а ти кажеш — про інше.
— Да ніхто їхню маму не хавав. Як ти взагалі це собі уявляєш? Як можна очі їсти? Ось як очі їдять?
— Мамині? — перепитує Вася.
— Які мамині? Мамині очі ніхто не їсть, — нервую я.
— степан галябарда — їдять, — наполягає Вася.
— Ну, гаразд, — погоджуюсь. — Хай мамині. Але краще все-таки не мамині. Там, очі тварин, наприклад, як їдять? Або риб'ячі очі?
— У риб маленькі очі, їх ніяк не їдять, — говорить Вася.
— Це у маленьких риб маленькі. А у великих — великі. В акул, наприклад.
— Акули — це не риби.
— А хто це, по-твоєму?
— По-моєму, це не риби.
Я легко погоджуюсь, всяке може бути — можливо, в його персональній картині світу акули — це не риби, чому я маю переконувати його в чомусь зворотньому.
— Ну, добре, — кажу, — добре. Хай не акули. Ну, ці, як їх? Скати!
— Скати? — недовірливо питається Вася.
— Так, — кажу. — Скати. Як їхні очі готуються?
— У них немає очей.
— Як немає?
— Так. Немає. Вони живуть на такій глибині, де світло розсіюється і очі їм не потрібні.
— А як же вони рухаються?
— Хто?
— Скати. Електричні.
— А вони не рухаються.
— Як це не рухаються? А що ж вони жеруть?
— Планктон.
— Планктон?
— Планктон. Планктон теж не рухається. І скати не рухаються. Так вони й живуть.
— Ну, добре, — кажу я знову, — добре. А як вони трахаються?
— Хто? Скати?
— Так, — кажу. — Електричні скати.
— Навпомацки, — каже Вася.
Я пробую собі уявити статевий акт електричних скатів. Виходить кошмарно — по-перше, — у воді, по-друге, навпомацки, а по-третє — тебе при цьому весь час б'є струмом!
— Очі, мабуть, маринують, — говорю я, подумавши. — Закочують у баняки і продають як консерви.
— Ага, — каже Вася. — Уявляєш, у них в Улан-Уде, в гастрономах, мабуть, можна купити консерви, на яких по-монгольськи написано: «Очі мамині. Мариновані».
— Да, — кажу, — а внизу, дрібніше, дописано — «трішечки солоні».
А для тих, хто цієї пізньої години ще й досі не спить, ми продовжуємо нашу розповідь про стрімкий злет родинного дуету «Депеш Мод». В лютому цього року вийшов новий сингл колективу, «I feel you», в якому, зокрема, говориться:
I feel you
Your sun it shines
I feel you
Within my mind
You take me there
You take me where
The kingdom comes
You take me to
And lead me through Babylon
що приблизно перекладається так: «Прости мені мамо, блудному синові, я вже далеко не той, яким був тоді, за часів нашого безтурботного дитинства, зла центробіжна сила наркоманії і педерастії засмоктала мене в свої глибини, і життя моє — російська рулетка, без кінця і початку. Але, — продовжує ведучий, очевидно, вже від себе, — я вірю, мамо, що ми ще зустрінемось у нашому старому-доброму Ольстері, і надаємо разом, — ти чуєш, мамо? — обов'язково разом, надаємо по задниці факін-католицьким окупантам, намотаємо їхні язики й геніталії на могутній маховик ірландської суспільної думки, як того прагнув наш нещасний батько — вирлоокий Бен, і як того вчив товариш Троцький Лев Давидович, і як до того закликав нас святий Дейв й непорочна діва — стара партизанська курва!» Ведучий робить паузу, очевидно, думає, чи не запустити йому ще раз степана галябарду, гуляти так гуляти, але врешті обламується і говорить далі: Вже сьогодні, з дистанції стількох років можна сказати, що творча доля колективу склалася якнайліпшим чином і що подібній музичній кар'єрі можна лише позаздрити — гурт і далі успішно гастролює, випускає час від часу нові альбоми, котрі миттєво опиняються на вершинах найрізноманітніших гіт-парадів, горопаха Дейв благополучно сидить на героїні і злазити з нього не збирається, та й навіщо, дорогі радіослухачі, йому з нього злазити? було б у вас, — говорить ведучий, — стільки бабла, ви б теж ні про що, крім героїну, не думали. Сиділи б і втикали, і срати хотіли б на кризу духовності і падіння валового продукту, бо на хріна тобі валовий продукт, якщо ти вже зранку заряджений і точно знаєш, що на вечір у тебе теж щось є, сиди собі втикай, ні про що не думай, а тут їбошишся — їбошишся, гнеш хребет на цих гандонів жирних, які вчать тебе, як тобі жити, наживаєш геморой на їхньому довбаному радіо і жодна тобі сука не подякує, одні мудаки навколо, мудаки і придурки, текст, суки, нормально перекласти не можуть, сидять в своєму траханому Лондоні, на своєму, блядь, туманному альбіоні і не можуть нормально перекласти текст про цю довбану білявку Мартін Гор, що за білявка така? трахав я таких білявок, костюма немає нормального, в гості вже кілька років не ходив, зуби, сука, гниють, а ця падла на героїні, разом зі своєю білявкою, сука, ненавиджу, падла, це була програма «Музична толока» і я її ведучий хрррррр хрррррр, дякую вам, шановні радіослухачі, що були цієї пізньої години з нами і хай вам завжди всміхається доля.