— Знаєте, — кажу я помовчавши, я загалом розумію, що він, очевидно, старший за мене, я, як правило, намагаюсь нормально з людьми розмовляти, ну, але тут мужик таке говорить. — Знаєте, — кажу я, — ви такого нам не говоріть. І знаєте чому?
— Чому? — розгублено питається ведучий.
— Тому, — продовжую я, — що ми ось тут вас чесно слухали-слухали, ми в принципі послухали все — і про моряків, і про поліцію, і про скатів.
— Про скатів? — не розуміє ведучий.
— Ага — і про електричних скатів. Але не говоріть нам про Фіделя. І знаєте чому?
— Чому? — знову питається ведучий.
— Тому що ось ми з другом сидимо тут — на чиїйсь квартирі, посеред чиїхось меблів, посеред кетчупу і шоколаду і ледве виживаємо. І знаєте чому? Просто тому, що ми вже другий день шукаємо нашого друга, нашого друга Карбюратора, і знаєте, чому ми його шукаємо? Тому що в нього, — я важко добираю слова, — пару днів тому загинув тато, власне, не тато, а вітчим, хоча яка в хуя різниця, він у нього загинув, і ми не можемо цього довбаного Карбюратора знайти вже другий день, і нам від цього так хріново, що ми сидимо і жеремо все, що нам трапляється під руку, розумієте? тому що ми напхані табаком і драпом, портвейном і спиртом, і мені особисто це вже поперек горла стоїть, в прямому значенні цього слова.
— Ага, — нарешті вставляє слово ведучий, — отже, у вашого друга загинув тато.
— Вітчим, — поправляю я.
— Один хуй, — нетерпеливо говорить ведучий. — І ви від цього п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?
— Ні, — кажу, — не зовсім. Горілку ми п'ємо просто так, розумієте?
— Розумію, — не зовсім впевнено говорить ведучий.
— Причому давно, — додаю я. — І знаєте, я так дивлюсь, що все це нічим хорошим не закінчиться, тому що ми просто потрапляємо в якісь ями, ви розумієте, про що я кажу? все частіше і частіше, цих ям стає все більше і більше, я вже просто не в стані вибиратись із них, вони засмоктують, я чим далі тим болючіше і болючіше в них падаю, ви розумієте, про що я вам тут говорю? так ніби все нормально, ми ось тут сидимо і слухаємо вашу дурацьку радіопрограму і навіть ваших міліціонерів послухали…
— Яких міліціонерів? — не розуміє ведучий.
— Не важливо, — кажу, — але річ не в цьому, знаєте? річ у тому що все одно це нічим хорошим не закінчиться, просто тому, що я не можу собі уявити нічого хорошого там — попереду, там просто не може бути нічого хорошого, тому що якщо його — цього хорошого — не було раніше, то чому воно мало б з'явитись у майбутньому, скажіть мені, чому? Його там просто не може бути, ми просто просуваємось собі навпомацки, як електричні скати під водою, навіть не вірячи, що нам справді кудись потрібно просуватись.
— Да? — знічено говорить ведучий. — Ви знаєте, це дуже цікаво.
— Що тобі цікаво? — не розумію я.
— Ось оце все, що ви нам тут розповіли. Ось бачите, шановні радіослухачі, — звертається він в космічну пустоту, — приблизно про це саме я й говорив вам увесь цей час. Тож на цій оптимістичній ноті і закінчує свою роботу наш молодіжний канал, і я — його ведучий хррррр хрррррррр. А ви, — звертається він, схоже, особисто до мене, — зачекайте ще, будь ласка, хвилинку, вам — як автору найбільш цікавого питання, ми із задоволенням вручимо приз, люб'язно наданий нам нашими колегами із лондонської редакції — випущений у Великій Британії останній альбом степана галябарди «Мамин сад».
— Як-як? — питаюсь.
— Сад. Мамин сад, — говорить ведучий. — Через «ес», — для чогось додає він.
Лунають прощальні акорди, ефір поступово стихає, в слухавці чується якесь шарудіння, потому хтось, поквакуючи, прикладає її до свого космічного вуха.
— Алло, — чую я знайомий голос, але вже ближче.
— Алло, — погоджуюсь я.
— Ви ще тут?
Я озираюсь на Васю, той притулився до прикольної радіоли і водить пальцями по підсвічених лампами назвах радянських столиць, зокрема, зчищає нігтем слово «Прага», чомусь саме Прага.
— Так, — кажу, — ми ще тут.
— Ви знаєте, — говорить ведучий, — вибачте, що я вас затримую — насправді у мене немає ніякого альбому.
— Слава богу, — кажу.
— Вірніше, він у мене був, але я його ще минулого тижня подарував нашим спонсорам. Вони нам пообіцяли
профінансувати ремонт офісу, і я хотів зробити їм приємне. Подарував альбом.
— О господи, — кажу.