— Звідки?
— З поминок.
— З яких поминок?
— Декан… — видушую я з себе.
— Що?
— Декан, — кажу я. — Помер в п'ятницю. Сьогодні хоронили. Ми допомагали на цвинтарі. Знаєте, там яму викопати, тіло присипати.
— Серйозно? — розгублено питається Микола Іванович.
— Ага.
— А без шнурівок чому ходиш?
— Так ви ж забрали, Миколо Івановичу.
Микола Іванович довго й печально мовчить, але шнурівок не повертає.
— Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?
— Не знаю, — кажу. — Бабок немає. Декан помер.
— Як його хоч звали — твого декана?
— А хєр його знає.
— Як?
— Ну, в нього прізвище таке було, знаєте…
— Розумію, — задумливо каже Микола Іванович.
—І що за країна така блядська? — раптом каже Микола Іванович. — Народ мре, як мухи. В мене син в реанімацію потрапив.
— Як в реанімацію? — питаюсь.
— Та він, виявляється, три дні тому, вночі, поліз в аптеку. Каже, що за вітамінами. Ну, я-то знаю, за якими вітамінами, мене не обдуриш, з МОЇМ-то досвідом.
— Ну?
— Ось, поліз, гівнюк малий через кватирку, набрав там якихось таблеток, зжер цілу упавковку, а коли ліз назад — його вирубало. Так у кватирці і застряг.
— О господи, — кажу.
— Да, — Микола Іванович задумливо розглядає агітацію за моєю спиною. — Зранку народ в аптеку прийшов, бачать — він висить у кватирці і не дихає. Ну, вони злякались, думають — все, помер хлопець, коли до нього — а він дихає.
— Здорово, — кажу.
— Що — здорово? Він коли назад ліз, щось там собі вивихнув, а на ньому ще й куртка була, уявляєш — МОЯ куртка, одним словом, він застряг — ні туди, ні сюди. А його при цьому ще й ковбасить.
— Ну і що?
— Ну, вони викликали швидку. Швидка каже — ми його звідти не витягнемо, він поріжеться або задушиться, так що робити? питають вони у швидкої, що робити, кажуть ті, що робити, не знаємо, кажуть — хай висить, поки сам не випаде, так його ж ковбасить, кажуть ті, ковбасить, каже швидка, ну так підгодовуйте його потрошку, щоби він там зовсім не кінчився. А ці придурки, уяви, справді почали його підгодовувати. Ну, йому, уйобку малолітньому, ясна річ, більше нічого й не треба, він і не думав звідти вилазити, уявляєш — висиш собі в чужій куртці, а тебе при цьому ще й наркотиками годують.
— Класно, — кажу.
— Да, — говорить Микола Іванович… — Що класно? Він же, щеня, навіть імені свого не назвав. Я з чергування приходжу, а моя кричить — син пропав. Уявляєш? Добре, що вони в нього в кишені наступного дня МОЄ посвідчення знайшли.
— А що вони по його кишенях лазили? — питаюсь.
— Таблеток шкода стало, я так думаю. Одне слово, наступного дня, вже десь під вечір, вони мене знайшли. Ну, ми разом його і витягли.
— Так це він в реанімацію вже після вас потрапив?
— Ти що? — насторожується Микола Іванович, — думаєш, я його бив?
— Та ні, що ви.
— Я його взагалі ніколи не бив. Мені в падло його бити. В нього просто зневоднення організму, розумієш? він же там майже дві доби просидів, на самих таблетках.
— Нічого собі, — кажу.
— Да, — задумливо додає Микола Іванович.
2.05
— Ти що — його знаєш?
— Так — зустрічались колись.
— Ну і знайомі в тебе.
— Скажи спасибі, що взагалі відпустив. Сиділи б зараз в камері.
— Ще й коньяк останній забрав. Як ми тепер — без коньяку?
— В тебе все одно печія від нього.
— Ладно, поїхали вже куди-небудь. А то тут просто якась комендантська година, — і Вася відтягує мене від входу до ровд.
Почекай, кажу я, мені відлити треба, потім, нервує Вася, потім віділлєш, не можу, кажу я, відходжу за ріг сірої будівлі, начиненої газовими камерами, і ще навіть не встигаю зробити свою чорну справу, як звідкись із-за рогу вибігає Микола Іванович, мчить кудись, але все-таки помічає мене, печально киває головою, ех, говорить, синок, і біжить собі кудись у ніч.
2.35
До вокзалу ми доїжджаємо без пригод, таксист усю дорогу крутить носом і провітрює салон, обриганого Собаку це нервує, але ми його стримуємо, біля приміського Собака починає кричати, що нічого цій суці платити не треба, що він на нас, мовляв, погано дивився всю дорогу, ага, кажу я Собаці, зурочив він тебе, ладно, заспокойся, водій наляканий, Вася теж заспокоює Собаку, ми платимо скільки там треба і йдемо на вокзал.
3.45
Електричка повільна-повільна, вагони холодні й порожні, підлогу, видно, хтось щойно помив, власне — не помив, а щедро полив холодною брудною водою, нас трусить, на вокзалі ми попросили Собаку збігати купити в кіоску що-небудь пожерти, Собака купив дві півторалітрові пляшки мінералки, тож він їх тепер і тримає, ми сидимо в порожньому холодному вагоні, ні тобі грибників, ні дембелів, навіть міліції немає, вся міліція зараз виконує план десь у своєму Київському районі, де ще залишилися в живих бодай якісь люди, бодай хтось, кого можна затягнути до газової камери, ми пережили свою комендантську годину, і вперто намагаємось тепер виїхати кудись в нікуди, хоча б кудись.