7. Перші 10 хвилин нітрування, суміш необхідно обережно розмішувати, намагаючись не торкатися стінок. При нормальній реакції нітрогліцерин утворює шар на поверхні.
8. Після успішного нітрування рідину з мензурки необхідно дуже обережно перелити до іншої ємкості з водою. Нітрогліцерин повинен осісти на дно.
9. Злий, скільки зможеш, кислоту, не змішуючи її з нітрогліцерином, і за допомогою піпетки перенеси його в розчин бікарбонату натрію (питної соди). Рештки кислоти будуть нейтралізовані.
10. За допомогою піпетки відділи нітрогліцерин. Для того, аби перевірити виготовлений продукт, помісти маленьку крапельку на металеву поверхню і підпали. Якщо виживеш, то побачиш, що нітрогліцерин спалахує чистим блакитним полум'ям.
11. Отриману порцію рекомендуємо переробити на динаміт, оскільки нітрогліцерин, падла, має погану здатність вибухати без жодної на те причини.
І пам'ятай — вони дуже б хотіли, аби ти всього цього не робив! Можливо, сам ти робити цього теж не хочеш. Але знай, що насправді всі бомби поділяються на дві категорії — ті, які кидаєш ти, і ті, які кидають в тебе. Тож займи зручну для себе позицію на вирішальній стадії боротьби пролетаріату за власне, блядь, визволення!
9.00
Да, думаю я, ну й книга. Я відкладаю брошуру набік, беру іншу й відразу натрапляю на фразу «Слово Ісусу Христу», о, думаю, це що — якась стенограма, потім придивляюсь — насправді там написано «Слава Ісусу Христу», так теж цікаво, думаю, хоча було б цікавіше, якби це справді виявилася стенограма, уявляєте якісь збори, на якому-небудь заводі, і раптом ведучий оголошує — а тепер слово надається товаришу Ісусу Христу. Регламент — десять хвилин. Думаю, цього було б цілком достатньо.
— Звідки в тебе такі книги?
— Цю, котра про бомби, я в Чапая взяв. У нього їх там ціла пачка була. А про Ісуса Какао дав.
— А в Какао звідки такі книги? — питаюсь.
— А він, — каже Вася, — з мормонами тусує. Хоча ні, не з мормонами, з цими, як їх — із баптистами.
— А яка різниця?
— Мормони можуть мати по кілька дружин.
— Какао це не світить, — кажу. — Він повний мудак.
— Да, — погоджується Вася, — він повний.
— Знаєш, — каже він мені, помовчавши, — я тут читав книги богословів різних, теж Какао приносив. Прикольні, в принципі, богослови. Тільки мене нервує, що там постійно, коли вони цитують біблію, пишеться на кожній сторінці «Від Луки», «Від Івана», «Від Матвія», розумієш? Так, знаєш, ніби в електричці хтось іде, продає отруту і кричить — від тарганів! від щурів! від мокриць яких-небудь! Розумієш?
Я вражено дивлюсь на Васю. «Від тарганів»… Що у людини в голові?
9.30
Дощ було видно, ще тільки він з'явився там — угорі, вже тоді було зрозуміло, що все це зараз опиниться тут, серед нас, лишалось тільки чекати і ось, справді — починається дощ, ми вибігаємо на платформу і біжимо в напрямку вокзалу, біля дверей, під дашком, стоїть натовп божевільних ранкових пасажирів, які намагаються кудись виїхати зі своєї Вузлової, дощ стає все щільнішим і щільнішим, падає на нас, падає на вокзал, на електричку, якою ми приїхали, на кількох мужиків у помаранчевих жилетках, які йдуть платформою і ніби не помічають увесь цей дощ, увесь цей натовп, я раптом думаю, що насправді дощ не такий вже й холодний, нормальний дощ, нормальний літній дощ, падає собі, куди має падати, що тут сильно заморочуватись, і я йду під найближчі дерева, які ростуть поруч із будівлею вокзалу, Вася й Собака плетуться за мною, ми стаємо під чимось хвойним і дивимось з-під гілок на хмари, які розгортаються і згортаються над безкінечними коліями, проповзають з півночі на південь, зі сходу на захід, лишаючи по собі мокрі цистерни й холодні потоки в стічних рурах, і коли все це закінчується, десь за півгодини,
10.00
коли дощ припиняється і починається нормальний літній ранок, вихідний день, до речі, з вокзалу виходить якийсь інвалід, чи просто алкоголік, навіть не знаю — очевидно, просто п'яний інвалід, в одній руці тримаючи невеличкий стілець, а в другій — якусь коробку, стілець він ставить просто на платформу, сідає собі і ставить перед собою коробку, розкриває її, і — нічого собі — виявляється, що це патефон, справжній старий патефон, як у телевізорі, одне слово, інвалід дістає якусь платівку, щось там крутить і машина раптом починає працювати, хто б міг подумати, він задоволено оглядає всіх дембелів і всіх мужиків у помаранчевих жилетках, але ніхто не вдупляється, що це за інвалід і що це за патефон у нього тут на платформі, тоді інвалід помічає нас і розуміє — якщо в цьому бестіарії хтось його і сприймає, то хіба що ці троє сонні, мокрі, знедолені придурки — себто ми, і він посміхається нам, мовляв — давайте, пацани, йдіть сюди, послухаємо райські мелодії для інвалідів та юродивих, коли ще ви таке почуєте, ідіть-ідіть, не бійтесь. Ми підходимо до нього, він нам далі посміхається, хоча, може, він насправді і не нам посміхається, ну, та все одно приємно, що не кажіть, ми сідаємо поруч і слухаємо його жорстке, подерте і потріпане вінілове ретро, Собака теж посміхається і взагалі розпускає соплі, і я так собі думаю — що ось і дембелі, і помаранчеві мужики, і мокрі дерева, і холодні потоки — у всьому цьому нібито нічого й немає, ну,