нормальні мужики, нормальні дембеля, потоки нормальні, але разом із тим, я сиджу зараз тут — на цьому вокзалі, поруч із незнайомим мені інвалідом, слухаю гівняче, в принципі, ретро, але є в цьому щось правильне, саме так все й має бути, і вилучи звідси зараз потоки, чи вилучи звідси помаранчевих мужиків — все відразу зникне, радість і спокій тримаються саме на великому логічному поєднанні тисячі нікому не потрібних, аномальних шизофренічних штук, які, сполучившись у щось єдине, дають тобі, врешті-решт, повне уявлення про те, що таке щастя, що таке життя, і головне — що таке смерть.
10.45
З вокзалу виходить патруль, ліниво озирає територію і зупиняється своїм важким поглядом на інвалідові. Вони підходять до мужика, про щось із ним перемовляються, інвалід їм посміхається так само беззмістовно, як 45 хвилин тому посміхався нам, вони насідають на нього з двох боків, врешті, один із них, очевидно старший, не витримує і валить з носака по патефону, котрий тут таки відлітає вбік і печально замовкає.
— Треба було забрати інваліда, — кажу я Васі.
— Куди — в табір? Вони ж тут свої, мають домовитись.
— Які свої? — кажу. — Дивись, суки, що з машиною зробили.
Ми сидимо вже в вагоні своєї електрички, яка ось-ось має рушити, і дивимось, як інвалід намагається встати і зібрати до купи кишки свого патефону. Але один із мінтів, очевидно, молодший, швидко підбігає до зламаної машини і ще раз буцає її ногою, від чого патефон знову здіймається в повітря і, важко перелетівши, падає біля самого входу до вокзалу.
— Я зараз, — раптом каже Собака.
— Почекай, — спиняю я його. — Ти куди?
— Стій, Собако, — кричить Вася. — Ми вже їдемо.
—Їдьте без мене, — кричить він і виходить.
— Що з ним?
— Не знаю, — каже Вася. — Може, йому хріново.
— Давай вийдемо почекаємо, — пропоную.
— Куди почекаємо? А Карбюратор? Хрін з ним — хай лишається. Приїдемо — заберемо.
10.47
Електричку пересмикує і ми рушаємо далі на Схід, але ще встигаємо побачити, як наш друг-єврей-Собака-Павлов підходить до одного з мінтів, до того, котрий старший, повертає його до себе і влучно заціджує йому просто в його сержантське їбало так, що картуз валиться на землю, та й сам сержант валиться, але йому на виручку — встигаємо помітити ми — кидається інший патрульний, той, котрий молодший, а з самого вокзалу вибігають ще двоє чи, може, навіть троє ублюдків в уніформі — встигаємо порахувати ми — власне, це і все, що ми встигаємо. Електричка від'їжджає, давай, кричу я Васі Комуністу, рви стоп-кран, ти що — дурак? питається Вася, який стоп-кран, це всього-на-всього електричка, все, каже він, проїхали.
10.51
Спочатку Собаку б'ють прямо на платформі, поступово навколо них збирається натовп, інвалід встигає кудись втекти, разом зі шматками своєї ретро-машини, потім постові затягують непритомного Собаку до себе в опорпункт, приковують наручниками до лави, поливають водою з відра і починають бити по новій, хоча користі з цього вже й мало — для Собаки так точно. В якусь мить, вже коли він, знову непритомний, лежить на мокрій підлозі, із його горлянки вибиваються дві втомлені форелі і, луплячи хвостами по цементній долівці, скачуть під лаву і срібно зблискують ламаною лускою.
Під вечір він таки приходить до тями, ображений ним сержант вже попускається, ладно, говорить, сука, давай, їдь до свого Харкова, щоб я тебе тут не бачив, побачу — уб'ю, вони з напарником завантажують Собаку в прохідний вечірній на Харків, попередивши провідника, щоб той не забув у Харкові скинути тіло, провідник стрьомається, але що робити, до вагону він скривавленого Собаку не пускає, виніс йому води, на каже, обмийся, Собака важко поводить розбитою головою, не зовсім розуміючи де він і хто він. Так і сидить у тамбурі на підлозі до самого Харкова, там провідник відчиняє двері і допомагає йому спуститись вниз, Собака робить кілька кроків, але заточується і ледве втримується на ногах, потім все ж збирається і виходить у місто. За годину він приповзає до своєї бабусі-ветерана, о, говорить бабуся, Віталік, де це ти був? нормально, каже Собака, все нормально, і падає біля холодильника.