Через два дні бабуся викликає швидку. О, в свою чергу говорять лікарі, в нього ж струс мозку, і ключиця, здається, зламана, вони виносять Собаче тіло на вулицю і везуть лікувати.
За кілька днів Собака приходить до тями, лікарі до нього швидко звикають, його перестає нудити, тож нібито все гаразд, Собака навіть починає підійматись із ліжка і гуляти коридором, товаришує з персоналом і взагалі йде на поправку. В суботу, коли у відділенні лишається тільки чергова сестра, Собака залазить в кабінет до зав. відділенням, знаходить там спирт, аскорбінку і ще якісь таблетки, і все це вижирає тут таки — в кабінеті зав. відділенням.
Наступного ранку Собаку знаходять на підлозі в кабінеті, з рота Собаки тече слина, його починають відкачувати, а відкачавши, думають — що з цією сукою тепер робити. Лишати його в себе ображений персонал відмовляється.
Літо Собака проводить на дурці. Він швидко повніє і дичавіє, справжня тобі дика собака динго, в нього виростає густа чорна шевелюра, вдень він ходить у лікарняний сад і збирає яблука. Яблука Собака приносить своїм сусідам, сам він їх не їсть, невідомо чому. Одного разу Собака зустрічає на дурці Чапая. Той іде зосереджений, у спортивних штанях і рваних кедах, і несе в руці тормозок, із якого стирчить шийка пляшки. Чапай Собаку не впізнає.
У вересні Собаку викликає лікар, значить, так, каже, Віталію Львовичу, замахались ми вас лікувати — якось так він йому говорить, можливо, не дослівно так, але приблизно — замахались, каже, ми вас тут лікувати, так що збирайтесь. Куди? втомлено перепитує Собака. Ну, каже лікар, вибір у вас невеликий — або сядете, щоправда ненадовго, або в стройбат. Я не хочу в стройбат, каже Собака, у мене ці, як їх — релігійні переконання. Які переконання? не розуміє його лікар. Релігійні, каже Собака. Я мормон. Мормон? перепитує лікар. Мормон, — менш впевнено каже Собака. Значить, сядете, каже лікар. Собака вибирає збройні сили. Лікар відпускає його назад в палату, думаючи, як усе-таки погано пахне з рота в цього хворого.
Більше я його не бачив.
ЕПІЛОГ № 2
11.15
— Це ваш друг?
— Друг.
— Хороший хлопець. Шкода його.
— Шкода, — кажу. — А що ми могли?
— Я нічого не кажу. Просто кажу — шкода.
— Може вони його відпустять?
— Може. Може й відпустять, — говорить тьотка й замовкає. Вона їде з нами ще від Кінцевої, теж чекала на вокзалі дві години, тепер ось сидить навпроти й говорить.
— Беріть, — несподівано каже вона й дістає зі своєї безрозмірної торби гумову грілку.
— Що це? — питаюсь.
— Спирт.
— Що — справжній спирт?
— Так. Чистий.
— А звідки він у вас?
— З Польщі привезла.
— З Польщі?
— Так. Їздила, — каже тьотка, — товар возила, нічого майже не продала. Лишати шкода було, ось назад і везу. Беріть, випийте за свого друга.
— Та ладно, — кажу, — не треба.
— Беріть-беріть, — каже тьотка і відвертається від нас до якихось своїх знайомих із сусідньої лави.
Я беру грілку і показую Васі — мовляв, що — бахнемо за упокій Собачої душі? все-таки не врятували товариша-антисеміта, бахнемо-бахнемо, погоджується Вася, і дістає напівпорожню пляшку мінералки. Я відкриваю грілку і надливаю звідти до пляшки, приблизно витримуючи пропорції, хоча вагон трясе, так що які вже тут пропорції, закручую грілку і ми починаємо пити.
11.45
— Тут є сортир?
— Звідки тут сортир? Тут навіть стоп-крану немає.
— Мені треба вийти.
— Давай на ходу.
— Ти що — не розумієш? Мені треба вийти!
— Все я розумію. Що ти кричиш.
— Коли наступна зупинка?
— Звідки я знаю? — кажу я Васі. — Я тут вперше і, сподіваюсь, востаннє іду.
— Зупинка буде хвилин за 20, — говорить наша знайома-контрабандистка. — Я там виходжу. Але там зупинка всього пару хвилин. Тож ти не встигнеш, — сміється вона.
— Чуєш, — кажу я Васі. — Не встигнеш. Так що давай — іди в тамбур.
— Я не можу в тамбурі, — каже Вася.
— Чому?
— Не можу. Розумієш?
— Ні.
— Я так не можу.
— Ну, почекай, — кажу.
—І чекати не можу.
— Перестань, — кажу.
— Ти що — не розумієш? — тільки й повторює Вася.
2.05
— Все, я виходжу.
— Почекай, — кажу. — Тут їхати — 15 хвилин залишилось. Потерпи.
— Ні, — каже Вася.
— Та перестань, — кажу я. Ще не вистачало, щоб і він звалив. — Там же Карбюратор.
— Я виходжу, — каже Вася.
— Козел ти, — кажу.