Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилось відчувати поруч із собою чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутності, особисто мені важливіше було б відчувати, що поруч зі мною, в повітрі навколо мене, знаходиться не лише цей сучий сатана, а хтось більш прихильний до мене, ну, але все склалось саме так, саме так і не інакше, і саме через це мені не соромно за жоден із моїх вчинків, хоча там і вчинків як таких не було, було просування щільним і твердим повітрям, намагання протиснутись крізь нього, протиснутись ще трішки, ще на кілька міліметрів, без жодної мети, без жодного бажання, без жодного сумніву, без жодної надії на успіх.
12.30
«Хімік», говорить мені якийсь місцевий старожил, партизан-підпільник, який сидить на сусідній лаві, і я виходжу. Вокзалу як такого тут немає, просто посеред лісу стоять два павільйони — на одному написано «Хімік», на іншому — «КАФЕ ХІМІК», треба було написати «Нескафе хімік», думаю я і йду до другого павільйону. В кафе, біля високого столику, стоїть не хто інший, як мій друг Карбюратор, власною персоною, майже такий, яким я його й пам'ятаю — в якихось коротких підарастичних шортах, у майці, із задумливим монголо-татарським обличчям. Тільки весь якийсь обгорілий і кимось покусаний, в принципі тут всюди ліс, всілякі москіти, тарантули, загалом не знаю — яким хіміком треба бути, щоби відправити сюди на відпочинок свою дитину, це ж каторга якась.
Карбюратор помічає мене, завмирає на якусь мить, а потім його обличчя розпливається в широкій хошимінівській посмішці.
— А, приїхав, — говорить Карбюратор.
— Приїхав, приїхав.
— Ну, добре, що приїхав, — говорить Карбюратор.
— А що це ти, Карбюратор, такий веселий? — дещо нервово говорю я, але якось стримуюсь, говорю сам собі — ти що, мовляв, ти що, навіщо так різко? — Як справи, Карбюратор? — питаюсь веселим голосом. От мудак, думаю про себе, як у нього можуть бути справи — у його вітчима, по-перше, одна нога, а по-друге, він вже застрелився.
— Да нормально справи, — відказує Карбюратор і відпиває зі склянки якийсь смердючий компот. — А ти звідки дізнався?
Оба-на, думаю, він уже все знає.
— Ну, — кажу, — мені твій дядя Роберт сказав.
— Серйозно? — Карбюратор кусає якийсь засушений коржик. — А він, цікаво, звідки знає? Він же мене ніколи з цим не вітав.
— З чим не вітав? — питаюсь.
— Ну, з днем народженням, звичайно.
— З чиїм днем народженням? — не розумію я.
— З моїм, звичайно, — задоволено давиться коржиком Карбюратор.
— А, — кажу я, подумавши. — Ну, так, ясно.
— А де подарунки? — далі тішиться Карбюратор.
— Ось, — кажу я і віддаю йому грілку. — Тримай.
— О, грілка.
— Це не грілка, — кажу.
— А що ж це?
— Це спирт.
— О, — тільки й відказує Карбюратор.
— Вмажемо? — питаюсь я і йду до тьотки за касою. Дайте, кажу, мені компоту. І коржиків яких-небудь.
— Ти сам? — питається Карбюратор, вже коли ми змішали і випили.
— Ще Вася був, — кажу. — Але він відстав. Передавав тобі вітання.
— Ясно, — каже Карбюратор, п'ючи спирт невеличкими ковтками. — Надовго?
— Не знаю, — кажу. — Наступним, мабуть, повернусь.
— Ти що? Він буде вже за годину. Ми ж так і не посидимо. Лишайся, завтра поїдеш. Я тебе в наметі з піонерами покладу.
— Краще з піонерками, — кажу.
— На річку підемо, — не слухає мене Карбюратор. — Я тебе з вожатими познайомлю.
— А вони нормальні? — питаюсь.
— Нормальні, — говорить Карбюратор, заковтуючи спирт. — Нормальні тьолки.
— Добре, — кажу я. — Добре. З дому нічого не чути?
— Ні, — каже Карбюратор. — Не чути. І слава богу.
— Що ти так?
— Заїбали, — говорить Карбюратор. — Вони коли з'являються, постійно починаються проблеми. Особливо з цим мудаком одноногим.