— А чому би й ні? — погодився я, згадавши Джона в Амстердамі.
— Та ні, я пожартувала, — відповіла вона і вигнулася, щоб поцілувати.
— То зайве, — відхилився я і сказав їй ще одну свою завчену фразу на її ж діалекті.
— Мене жінки вже сі не цікавлять.
Вона засміялася у відповідь і ще раз вигнулася для поцілунку.
— А мною жінки сі інтересуют, — грайливо поправляла ті свої сексуальні окуляри–лектори.
— Як то?
— Дзвонят і пишут. Єдна зо Львова запрошує приїхати.
— А ти вже пробувала з жінками?..
— Так, пробувала.
— І що?
— Ніц… Я сі бою, що потім вже сі не захочу хлопа.
Після цієї розмови — Інка з малим якраз були у санаторії — Анжелка вперше залишилася у мене на цілу ніч, просто й органічно. А потім приходила ще раз, і взагалі, відколи зустрів її, у мене не було іншої жінки. І я дуже радий цьому, бо давно не відчував себе таким щасливим… Шоні спочатку ховався, а потім почав стрибати до нас на диван, то я мусив зачинити двері у коридор.
А десь за тиждень у мене вже був план нової виставки.
— Щось накльовується, навіть не гірше за «Чорну кішку», мала й справді артистична. Це її витягне з тієї клоаки! — переконував я Джона по телефону.
— З якої клоаки?
— Вона тут на кухні працює, баняки миє, блін!
— Чорній це мало би подобатися.
— Ти що, расист, вуйку?..
— Та ні, добре. Я згоден… Але ж зараз чорними афро–українками вже нікого не здивуєш.
— Суть не в тому, не у здивуванні. Це буде просто бомба! «Чорна кішка» просто сховається, розумієш?..
— Ну, бомба, то й бомба. Давай на листопад. На вересень у нас Кременець, на жовтень ці два брата–ібаната, як їх там, із поросячими очима, знову якусь хирню в «Узвозі» заму–дохохують, а ми давай на листопад. Ідея хороша.
— Які там ще брати? До чого вони?
— То я ж кажу, що до листопада все одно не вийде, все розписано. А ці два брата просто… — затягнув паузу Джон.
— …ібаната? — мимоволі вирвалося у мене.
— Оф коз, — засміявся Джон. — Ну, а на листопад уже будемо витягати твоє дитя Африки.
— Ну, добре.
— От і добре! А ти думав, я зроблю тобі виставку вже завтра?.. Йосипові ще коли обіцяв, ще вторік, а воно он аж тепер, — з якогось дива враз почав прицмокувати у слухавці Джон, може, вже закусував. — Але давай перед тим ми ще тих твоїх «Чорних кішечок» у Харкові прокатаємо, а для «Узвозу» не буде пізно і в листопаді. О’кей?.. І також мусиш з нами поїхати як учасник пересувної виставки… А якщо чесно, я радий, старий, що ти вертаєшся, що ти зав’язав.
— Я також радий, — відповів я Джонові. — От якби ще не голова…
— Нічого, пройде, — заспокоїв мене колишній шваґер, і кум, і друг, а тепер–от і арт–директор, і продюсер — і все це в одній особі.
Мабуть, тоді я вперше і почув про цю звихнуту на всі сто пересувну виставку.
погляд афродіти
У нашого дорогого друга, і вчителя, й почесного Санта Клауса В’ячеслава Петровича (Святого Миколая — часом поправляє мене Орко) на другому поверсі «Пензи–Роксолани» є фотостудія–музей. Колись, ураховуючи його заслуги перед містом, міськрада виділила йому ціле ліве крило у довічну безоплатну оренду саме під музей. І я ще у перший день нашого знайомства обіцяв Анжелці показати його. Там є дуже цікаві роботи, а одна — то взагалі: «Погляд Афродіти» називається. Чоловік, жінка, дитя — у соняхах, і поряд, із соняхів, ще одна жінка, напівоголена… Я і досі не можу отямитися, наскільки це точно і тонко.
Ця жінка як би і зайва, але тоді і соняхи зайві? Бо ж вона сама наче сонях. Вони там одне одного начеб і не бачать, та й загалом усе це проектується зверху. І я не раз запитував Петровича, як він це зробив, невже вишку підганяв? Чи на телеграфного стовпа вилазив? Він щось пояснював, але точно так і не відповів. Це відома його робота, він її раніше багато разів виставляв. Але тепер Петрович більше у Лондоні, ніж тут. І відколи він більше там, то тільки там і виставляється. З тієї ж причини ми з Анжелкою у його музей так і не потрапили.
— Як доживемо до наступного літа, коли зацвітуть соняхи, то я зафігачу римейк з «Афродіти». Для тебе… Думаю, Петрович буде тільки радий продовженню теми.
— Шо ти зробиш? — здивувалася Анжелка.
— Поставлю тебе в соняхах і сфотографую. Ось тоді і побач, що буде!..
— Нашо в соняхах? — затрясла своїми африканськими кісками моя «шоколадка», але то було довго їй пояснювати, тим більше, що я й сам не знав, для чого.
— У соняхах буде гарно, — запевнив я її, згадавши Петровича.
Наш Петрович взагалі–то, крім портрета, не визнавав нічого. Ну, хіба ще жіночі тіла, але це майже те саме, і у цьому він досяг майстерності неабиякої.
— Посмішка — це як надщерблена чашка, — вчив він мене. — Головне — очі, крім очей, тобі взагалі мало що треба, хіба деякі дрібнички. Так, дрібнички… І тут я тобі не порадник, тут взагалі ніхто не порадник, бо у кожного свій набір тих дрібничок. Це можна назвати стилем, можна ще якось, але суть від цього не зміниться. Шукай свої дрібнички, і, може, пощастить, — підбадьорював мене Петрович.
Але мені вже тоді більше щастило з котами, до того ж вони ніколи не посміхаються. Або посміхаються постійно — це вже як дивитися… Проте науку Петровича я не забував. І щось начеб і шукав, і навіть, здавалося, деколи знаходив, і все ж. Якби одного разу у Сенегалі!
в сенегалі…
Воно й справді вийшло, майже як у тій пісеньці, коли ото Джон через Міністерство оборони відрядив нас із Йосипом Мариняком до наших миротворців у Африку. Тож у Дакарі, де була наша перша зупинка, у чудовому готелі з фантастичним видом на океан, який собі просто важко уявити, особливо враховуючи, у яких халупах з іржавої бляхи нам пізніше довелося ночувати у «країні алмазів» Сьєрра–Леоне, я несподівано знайшов те, про що мені казав мій друг і вчитель Петрович. І невже для цього треба було летіти аж у Дакар?
Так–от, коли Йосип пішов у басейн на даху готелю ловити місцевий колорит (а чи колориток?), а я лежав під кондиціонером і дивився по телеку «BBC world news» і за годину крупних планів не побачив на екрані жодного необрізаного обличчя, лише тоді до мене раптом і дійшло… Комусь, може, вистачило б і п’яти хвилин, мені ж треба було півтори години тупо дивитися на екран, аби нарешті знайти формат! Принаймні тоді мені це і видалося отією «дрібничкою», за Петровичем, якої, втім, на всі мої африканські портрети вистачило.
Все просто й геніально: всі обличчя були обрізані по верхній частині чола і по лівій скроні. При цьому очі виглядали непропорційно великими й виразними… Але щоб мене потім ще чого доброго не звинуватили у плагіаті, я ту свою африканську виставку спершу хотів так і назвати «Бі–бі–сі ворлд ньюс», але Джон забракував. Мовляв, буде міжнародний скандал, бо все це треба узгоджувати ледь не із самим Бі–бі–сі!
Хоча скандал нас таки не минув… Це коли ми з Йосипом вже летіли назад, пропустили свій рейс у франкфуртському аеропорту і потім мали купу мороки, мусили здавати одні квитки, купувати інші… У «бундесі» в мене завжди якісь нон–стопи, а то ще й із Йосипом! Ми ж у Африці спиртного не вживали, це по–перше. А по–друге, Джон взяв із нас слово. Ще коли нам робили усі ті щеплення, то засандалили обом по болючому уколу під лопатку, і лікар сказав, що тиждень не можна спиртного, бо інакше почнемо гавкати. Рівно на тиждень нас і вистачило. Але почали ми ще в Африці.
Ми тоді вже вибралися із «країни алмазів», ледь живі від духоти і вражень, із Фрітауна назад, у Дакар. І перші двісті «Джона Вокера» у тому самому «Шератон–Паласі» видалися нам тоді воротами до раю!.. За здоров’я Джона, і за здоров’я Вокера, і всіх інших Джонів, і всіх інших Вокерів, і за наше з Йосипом також.
А потім ми спізнювалися на літак, і я віз непритомного Йосипа до аеропорту на таксі. Якийсь напівіржавий «Лінкольн», і білозубий хлопчина–таксист, і нав’язливе відчуття, що він нас везе кудись не туди, а Йосип вигукував через опущене скло: «В Сенегалі, братці, в Сенегалі!..» — і час від часу я йому також підспівував. Але у Дакарі ще все обійшлося — там міжнародний аеропорт майже у центрі міста. Хоч двадцятки баксів від кварталу Фанн до аеропорту я таки позбувся, і ніхто мені її досі не повернув.