— «А» п’ять!.. — його радість на межі з тріумфом.
— Потопив! — так само радісно відповідаю я Джонові–молодшому.
— Ого! Аж трипалубного! — його тріумфу немає меж, і це приємно.
Хлопчик росте хворобливим (негаразди з нирками і ще там щось), й Інка каже, що найкраще для нього — це позитивні емоції. А якщо врахувати і мої проблеми, то це найкраще для нас обох. От ми і стараємося, хоч нам і старатися не треба. Або лупимося у морський бій, або дивимося у мене фільм з Робертом Де Ніро, і Джон–молодший вже знає, що я знову казатиму про схожість між цим дядьком на екрані та його дідусем у кращі свої роки, й намагається мене випередити. І я бачу, що йому це приємно і весело.
До того ж Джон–молодший виховується вже в іншому середовищі, ніж ми колись. Наприклад, він щонеділі ходить до церкви. Його однокласники ходять, і він, щоб не виділятися. Все–таки у Галичині живемо. На дванадцяту годину на дитячу службу Божу, вона недовга, всього годину–годину десять. Часом і я з ним ходжу. Мені це й самому подобається. Позитивні емоції.
Але найкраще з нашої дружньої родини створювати позитивні емоції вдається тітці. То їсть, то не їсть, то оголошує голодування, то вимагає до всього добавки… Все це — на мамині руки, бо вся штука якраз у тому, що тітка сама вже не ходить — щось таке, що не може на обидві ноги стати, лише на коліна. Відтак мама їй навіть ніякої роботи на городі придумати не може, хіба що під хатою сісти на рядні й цибулю перебирати. Цибулі мама завжди багато і сіє, і садить.
Коли я востаннє був у селі, тітка також сиділа на рядні, але без цибулі, бо було якесь свято. Посеред подвір’я у сонячний день на зеленій травичці, а поряд мама в кріслі — просто ідилія.
— О, наш прокурор приїхав, — сказала тітка.
Чи зопалу щось не те подумала, а чи просто так пожартувала, бо ж у минулий приїзд називала мене батюшкою.
— Дивися, то мій син іде, а я чомусь машини одразу не впізнала, — поправила її мама. — Як там твоя голова? Так налякав мене того разу.
— Нічого, нормально.
— Не болить?
— Ні, вже не болить.
— То добре. І добре, що приїхав: на городі якраз халабуду тра поправити. Ту, де я кукурудзиння на зиму складаю. — Мені було б навіть нецікаво, якби мама ось так з перших слів і не згадала про город.
— Ти диви, добре, що приїхав, — підсумувала тітка, поки я діставав з багажника кавуна. — Дивися, він нам ще й кавуна несе, — продовжувала коментувати й аж підвелася на коліна на своєму рядні. — О, а я думала, що то в тебе пістолєт! — показуючи на футляр з побілкою, сама себе дивувала тітка.
— А де тут іменинниця? З днем народження, мамо!..
— Та й що, гарбузою? — кинула на кавун мама.
— А то до гарбузи, — нишком поклав я їй у долоню гроші.
Мама зітхнула:
— А то нам ч’ось пенсії не несуть.
— Знов будеш котів докупи збирати? — кивнула на футляр з фотиком у мене на шиї тітка.
— Можу й вас, давайте з кавуном?
— Чекай–но, хоч витруся… А то диньки лускала, вся об’їлася.
— А я другу хустину візьму, — і собі заметушилася мама, встала, пішла до хати.
— Та будь у цій, яка різниця, і ця гарна, — кинула тітка.
— О, а я тим часом води нап’юся.
— Слухай, принеси–но й мені, давно хочу води.
— Нема кращої води, як з нашої криниці…
— А щобись знав! То ще я криницю ту копала…
— Не ти, а ми! — вже від ґанку подала голос мама. — Від тебе ми тоді тільки круги возили…
Суперечка хвилин на п’ять, аж поки спільне фотографування їх таки примирило. У кадр попала навіть ряба курка, що якраз стрибнула з льоху на тітчине рядно, і, звичайно, Мурка з Томиком, які, зачувши мій приїзд, одразу ж з’явилися.
естетика жахливого. котячі історії
Коли тітка Мартоха сказала, що я знову фотографуватиму котів, то вона сказала те, що думала. Вона це знає вже тридцять років, і мама знає, і всі знають, що відколи у шостому класі я вперше взяв у руки «Чайку–2М» на 72 кадрики, то наші коти стали моїми першими фотогероями. Тато ще бурчав, що я витрачаю плівку на дурниці.
Тоді у нас була стара кицька, здається, також Мурка, мабуть, пра–пра–пра… теперішньої Мурки. Бо всі наші кицьки мають бути обов’язково Мурки, а вже з котами — то таке, як діти придумають… Ми й придумували, яких тільки імен не придумували! І та наша стара кицька Мурка була моя перша фотомодель: не стрибала, не йорзала, а терпляче сиділа, де посадять, і дивилася в об’єктив. Чи ба, навіть не в об’єктив, а, як справжня фотомодель, вбік і вгору, переважно на мене… А коли з’явився її син, маленький котик Бодасько, я сам його так назвав і фотографував, пам’ятаю, навіть без плівки, просто бавився.
Але Бодаськова доля була сумна: обпікся окропом і здох, до того ж усе це на моїх очах.
Я якраз збирався до школи, сидів у літній кухні за столиком і снідав. То було ще у нашій старій літній кухні, де тепер хлів, а котик там спав собі на печі. І раптом на моїх очах почав міритися стрибати і стрибнув на бляшану накривку казана, у якому кип’ятилася вода… Накривка перевернулася і накрила його у тому окропі з головою. Це все було на моїх очах: і те, як він лише мірився стрибати, і сам стрибок, і те, як крутнулася замала як для такого казана накривка й бідолашний Бодасько опинився під нею.
Не думаючи про наслідки, я кинувся до котла, запхав руку під кришку й викинув улюбленого котика на розжарену плиту. Він заверещав, як вісім котів укупі, і я збив його звідти однією лівою. Як він потім жалібно нявкав на траві під хатою, я йому там і підстелив стару куфайку, і їсти наклав, але поки прийшов зі школи, Бодаська не стало. І ми з Інкою, пам’ятаю, влаштували йому тоді щось схоже на похорон. Я навіть хрест зв’язав із двох патичків, хоч над котячими могилками зазвичай хрестів і не ставлять.
І досі, хоч більше двадцяти років минуло, без здригання не можу згадувати, і як необачно кинув його тоді на плиту, і того котячого похорону. Те, що руку собі обпік, забулося, а це — ні… Мама водила мене в амбулаторію, і навіть тітка приходила дивитися на мою обпечену руку.
Тітка Мартоха — то було моє перше кохання. Коли мені було років п’ять–шість і вона тоді була ще молода і незаміжня, мені здавалося, що немає красивішої тітки на світі, а сусідка Валя, що у першому стирила у мене пластилін, — то було вже друге… Коли тітка до нас приходила, я завжди йшов її проводжати аж за хвіртку на сошу й дивився їй услід, аж поки не зникала за поворотом вулиці. А тоді ще спирався на сусідський штахетник напроти, аби ще хоч раз упівока побачити тітчин силует. Навряд чи після того я ще мав до когось настільки ж щирі почуття.
І я також добре пам’ятаю, як тітка виходила заміж, і її чоловік, дядько Ігор, пригощав нас із Інкою великими пахучими і дуже солодкими яблуками. А потім повіз тітку у свою хату на іншому кінці села. І вона сиділа на возі разом з великим вазоном фікуса і старою кицькою, яку також забрала із собою. Правда, кицька невдовзі вернулася, а тітка — ні, аж тепер, на старість.
У першої моєї дружини, Анни–Марії Кі, також була кицька, Кшися, а у другої, просто Марії, — кіт Мотя. Перша залишилася у Польщі, друга — у Києві… Я тоді багато їздив, і, звичайно, траплялися й інші жінки. Я пробував жити ще з двома. І це було у ще двох країнах: у Чехії, під Прагою, ще одна Маріа (може, через те, що це ім’я — серед найпоширеніших у світі) — баскетболістка, у якої був добрий десяток і котів, і кицьок різної масті, а в Берліні — вже просто Катя, чи то пак — Каті, перестаріла німфоманка, але ця вже без котів… До речі, особливо останнім часом, після Праги, все це у моїй голові настільки переплітається, що виглядає як одне ціле, точніше — одна особа жіночої статі, тільки у різних втіленнях. Часом ця думка мене лякає, а часом, навпаки, заспокоює.
Німка називалася Каті, стара прокурена профура, хоч і, як каже Джон, з претензіями, але вже без кота, і баскетболістка Маріа, своячка мого господаря, старого пана Іржі, що приїхала до нього в гості з Нового Ічина й заходилася лікувати мене від застуди. Вона тримала там у себе, у Новому Ічині, цілу котячу ферму й лякала тим дядька Іржі, що, мовляв, ще тими котами може і з ним поділитися. А ще казала, що до мене півтора року не була з чоловіком (воно й не дивно такій шпалі), і ми їздили нічним експресом до того її Ічина провідувати усіх цих ненормальних котів… Словом, у кожній країні — по кобіті, а кожній кобіті — по котові! Окрім Каті, звичайно. Ця любила молодих хлопців, і вони цим нерідко користувалися, жили у неї замість котів.