Бруківки коло вокзалу не виявилося і, з Привокзальної я повів їхню гамірну компанію по Чорновола одразу до «Кози».
— Де тут є вулиця Дубова, далеко? — звернувся до мене рудий чолов’яга, що виглядав з них усіх найбільш тверезим.
Наші погляди зустрілися, і ми зрозуміли один одного без слів. І я був би радий йому допомогти, але про таку вулицю чув уперше і тому перепитав, чи не має на увазі Липової?
— Ні, Дубова, — повторив чолов’яга.
— Не знаю, — чесно відповів я.
— І я не знаю, — кинув із–за моїх плечей Сашуня.
— Ну, добре, може, я помилився, — сказав рудий.
— А це — вулиця Чорновола, колишня Залізнична, а ще раніше — Червоноармійська, — вже голосніше, щоб усі чули, почав я екскурсію, як завжди добросовісно виконуючи навішану мені Джоном місію, принаймні починав я завжди саме так. — У народі її ще називають Стоматологічною: тут з обох боків стоматологічні клініки, — показав я на вивіски. — Чуєте у повітрі присмак свіжих пломб? І вирваних зубів?.. Тепер це задоволення не з дешевих, — ці мої слова викликали у приїжджих деяке пожвавлення. — Моя сестра, до речі, також стоматолог, — додав я невідомо для чого.
— Ага, щоб жінки з Італії мали де зуби вставляти, — не давав про себе забути Сашуня, коли ми проходили повз будку зі смаженими пиріжками.
Ми ще зробили коло Театральним майданом, і на тому був кінець екскурсії, бо та мала задрізка захотіла в туалет. Я повернув одразу до «Кози», дівку — в туалет, а компанію — одразу до третьої зали, де мій давній приятель, пречудовий джазмен і арт–директор Льоня Новосільський, вечорами крутить елітне кіно.
— Диви, дерево на даху! — показав я Сашуні пальцем на фасад колишнього готелю «Україна» прямо над «Козою».
— О, диви, виросло де! — підтвердив мої слова рудий, що й далі виглядав найтверезішим, але бідний Сашуня, здається, так і не зрозумів, про що ми.
Ті з поїзда поназамовляли там усякого, і навіть квашених огірочків. А вони, хоч і квашені, але ж усе одно городина, для мене це могло закінчитися кепсько. Не хотілося ганьбитися перед приїжджими, і вже почав думати, як би то по–англійськи злиняти. Бідному Сашуні я поставив склянку томатного соку. Це до тих двох пиріжків, що купив ще до походу на вокзал. Він випив свій сік майже одразу, а потім і собі забажав у туалет, і я ще мусив його чекати… Бо ж і зустрів, й до «Кози» довів, і навіть коло довкруг театралки описали. Принаймні перед Джоном сумління чисте.
Вийшовши з туалету, Сашуня сказав, що у його лікарні вже скоро обід. Я й сам пам’ятав про обід і показував йому, що може йти, але він без мене не хотів, а я ще не допив своєї кави.
О 13.00 я мав зустріч з Анжелкою біля «Челентано», можливо, навіть вона вже була там. Правда, була ще ідейка і гуцулам її показати, може, така екзотична мала і для сценарію згодиться? Про це я подумав ще вчора, коли стало відомо про їх приїзд. А пізніше можна було б і Джонові нагадати вставити у фільм хоча б один епізод із українською мулаткою, до того ж такою артистичною, як Анжелка, де ще таку знайдеш? Та ще й із галицьким діалектом — це ж кльово!
Невдовзі я зрозумів, що хлопець у помаранчевому блайзері з клинчиком рудої борідки, який найбільше говорив, — це і є «зєть», про якого згадував Джон. А вайлуватий з вигляду чолов’яга, той, що цікавився Дубовою, котувався у них, наскільки я зрозумів, чимось середнім між мандрівним філософом та цапом–відбувайлом.
— Вуйку, просніться!.. — звертався до нього «зєть», що практично не замовкав.
Але що б не казав «зєть», до кого б з їхньої компанії не звертався — до філософа чи й навіть до п’яної дівки, що час від часу відверто клювала носом, — усе це було адресоване ще одному симпатязі з обличчям мавпячого короля із «National geographic channel». Вочевидь, він був у них за головного. Це, напевне, і є «свекор», вирішив я. А «зєть» тим часом замовкав після кожного його жесту і взагалі дивився на свого «свекра» безмежно відданими, майже закоханими очима. «Рідко кому так щастить із зятем», — подумав я. Може, він і дочку його взяв тільки тому, що самому вийти заміж за «свекра» не було можливості?
— Мистецтво — то провокація, інакше нема сенсу, — це нарешті подав голос ще один, що Джон його, вочевидь, мав на увазі під «лисим чортом», бо він і справді був лисим.
Хоча якби сказав «ходячий скелет» — теж не помилився б. Худий, аж прозорий, наче з воску, з худими довгими руками чолов’яга похитувався над столом у позі жука–богомола. А я, пригадавши Джонову засторогу, вигнувся й нишком зиркнув під стіл. Ще вроді сухо, але ж із ким не буває.
— Валавалавал, — перейшов на англійську балакучий «зєть».
— То культова річ! — нарешті докинув слівце і «мавпячий король», той, до кого він звертав свої слова.
Йшлося чи то про якийсь фільм, чи сценарій, я не розібрав, та й не дуже уважно слухав.
— Цифрова картинка — це нова модель буття, — продовжував симпатяга «зєть» після паузи.
— Хай живе! — сказав я і щиро пригубив за це своєї еспресо без цукру.
Сашуня також підняв свою склянку без соку.
— Валавалавал… — повторив «зєть» і подивився на нас із Сашунею, як на ідіотів. — Це моделювання квазіідеальної, квазірайської реальності. Тут будь–яка справжність недоречна в принципі! — Він кидав віддані косяки на свого «короля» й аж підстрибував від полемічного екстазу, хоч йому ніхто не заперечував. — Імітаційність, загальна байдужість, абсолютизація пороку, культ насолоди, багатства й розкоші, й усе це у форматі попси!.. — І дивна річ, чим довше він говорив, тим усе більше чомусь нагадував мені нашого Карлсона — Ростика Кортеліса.
Я хотів було запитати про Ростика, може, щось чули нового, але передумав уплутувати друзяку. Це викликало б якісь додаткові питання і лише затягнуло б час, а я поспішав на побачення. Я поглянув на Сашуню, а Сашуня — на свою порожню склянку.
— То візьми собі ще соку, — сказав я.
— А пиріжки тут є?..
— Пиріжка я тобі потім куплю, — пообіцяв я йому.
— Не люблю попси, — підсумував «мавпячий король–свекор».
— І тоді хто нам ставить? — з милою посмішкою своїх пухких уст звернувся до присутніх «зєть».
— Ну, ясно хто! — стенув сутулими плечима лисий і ще щось бовкнув про тернопільських дівчат. Виявляється, він звертався до рудого, що запитував мене про Дубову. І поки з рудого дерли лаха, я подумав собі: «О, майже брат!..»
А ще виглядало кумедно, коли «зєть», «свекор» і той мовчазний вуйко сіли, мов горобці на дроті, на одну лавку вряд, і в усіх у лівому вусі стирчало по золотому кульчику. Напевне, це у них там зараз струя така?
У мене ж ще з «бундесу» — два залізних, і це їх, мабуть, трохи гнітило. Їй–бо, як малі діти!.. А ще тату — хвіст ящірки з–під коміра, мій власний сивий хвіст і борода — це, я ще на вокзалі помітив, їх здивувало і взагалі не сподобалося. Звичайно, їхні золоті кульчики на тлі моїх виглядали дещо похабно, але ж, як кажуть, хто на що вчився. Тільки у лисого кульчика не було. Він час від часу витріщав очі і після звертання: «Чуваки!..» — робив довгу паузу.
— Їську, я тебе просто люблю! — вигукував у відповідь «зєть», і лисий на деякий час заспокоювався.
Тоді я намацав у нагрудній кишені пучку кропу, дістав і понюхав.
— Ялівець? — помітив мій жест лисий.
— Ні, кріп.
— І що, вставляє?..
— Ще й як!
— З ялівцю роблять джин, — сказав він.
— А з кропу — малосольні ог… г–г–г… — обірвав я себе на півслові.
Тьху ти! Може, й пронесе?
— Ги! Г–г–г–г–г… — підхопив мої слова лисий, мабуть, вони видалися йому вдалим приколом.
Я ще раз, задля годиться, точніше, для чистого сумління перед Джоном, запитав, чи хотіли б вони оглянути місто, і лисий навіть почав відривати свою запалу задницю від лавки, але інші сказали, що екскурсію вони зроблять собі пізніше. Мовляв, куди поспішати, готель замовлено і тому подібне.