— О, чуєте, який дощисько фігачить! — раптом гукнула дівка, і це було перше й останнє, що я від неї почув.
— Вона у нас не тільки пише, а ще й співає, — сказав про дівку говорун — «зєть». — Не сумуй, Ярино, ми тобі скоро жениха знайдемо… Хочеш американця? Помідорного короля?..
— А хулі? Г–г–г… — скривив щелепу лисий.
Але його слова враз заглушив гуркіт зливи, що долинув знадвору, а слідом до кав’ярні вбігло кілька веселих перехожих, яких дощ застав зненацька, і вже у приміщенні запахло дощем, мокрим одягом, літом… Ми ще трохи посиділи. Це була коротка літня злива, радісна й освіжаюча, що змиває пилюку з асфальту і наповнює міське повітря приємним озоном. Хвилин за п’ятнадцять усе скінчилося. Тим часом на бідного Сашуню просто шкода було дивитися, і я сказав, що нам пора. Гості замовкли й переглянулися, всі дивилися на «свекра», а я нарешті зрозумів, кого цей симпатяга мені ще нагадує — такого собі підстаркуватого піонервожатого, немолодого, але все ще практикуючого.
— Дякую за… — кинув піонервожатий, але ми з Сашунею вже виходили з–за столу, і я не розчув, за що він там ще дякував, а пригадавши Джонову засторогу, словами: «Ні–ні, ми ще по справах…» — якраз вчасно зупинив лисого, що, видихнувши: «Чуваки!..» — знову почав було підводитися.
— А то хто ці хлопці? — запитав мене Сашуня, коли ми вже вийшли з «Кози» й по діагоналі перетинали Театральний майдан.
— Сценаристи, я ж казав тобі.
— А чо’?
— А то. У тебе в лікарні зараз що, серйозно обід?
— Ага, — діловито пробасив Сашуня і, як завжди, не прощаючись, пішов своїм курсом.
Більше я його того дня не бачив, як і тих сценаристів з козятинського поїзда. Через пару днів зателефонував Джон і запитав про них:
— Ну як — фуфлогони?..
— Як тобі сказати? Нехай–но напишуть.
— А місто показав?
— Показав.
— А озеро?
— А що там показувати?..
— І що казали?
— Нічого не казали. А що вони мали казати?
— Ну, і хрін з ними! Запросити їх — то не моя ідея, — відповів Джон. — Але я також думаю, що у тому щось є. Це ж має бути типова історійка про кохання. Гігантський проект! Буде зніматися у Тернополі, а де ж іще?.. «Івана з кобилою» пам’ятаєш? Де ще така натура, щоб з озером… У нас частина дії також на озері. А ті, кажуть, можуть постаратися…
— Нехай стараються.
— До речі, на головній ролі ймовірніше за все буде знаєш хто?.. Мішка Чорний!.. Ми й тобі роль дамо в епізоді, будеш у гримі. Будуть нічні зйомки!
— Ого! А режисер хто, Олесь Санін?
— Та ні, поки що йдуть переговори. Взагалі, все це має бути у стилі Берґмана.
— Було б кльово, якби Санін!
— А я хіба проти? Кажу ж, ідуть переговори, — сопів з мобіли Джон.
— А Фещенко?
— І Фещенко, і Томашпільський, і Вересень з Макаровим також… А за саундтреки знову беруться хлопці з «Кому вниз», і епізодичні ролі також за ними… Сам побачиш!
тернопіль і околиці
Субота у редакції — вихідний. І тому ранок, коли нема дзвінків, відвідувачів, та й самих журналістів, видається мені трохи довшим, ніж звичайно. По суботах редактор просить нас дочікуватися шофера з газетами (з пачкою свіжих примірників), а той може заїхати і перед десятою, і ще пізніше… У такі ранки я з особливим задоволенням дістаю із шухляди старичка Джойса. Хоча ні, спочатку я таки вмикаю телевізор. Але часом лише до першої реклами. І коли, наприклад, тієї суботи в «Анатомії динозаврів» по «National geographic» раптово почалася реклама кетчупу, я одразу поліз за Джойсом.
Із 634 сторінки, на якій застряг ще минулого тижня, поволі рушаю донизу, дуже поволі, смакуючи…
«Якою бути помсті, якщо бути?
Вбивство — ніколи, адже зла не поправиш злом.
Дуель на пістолетах або на шпагах — також ні. Розлучення — не в даний момент…»
Піднімаю очі до вікна — хмурно, але з проясненнями. У цей момент дзижчить мобіла. Це, виявляється, Джон, і йому цікаво, чи, бува, не розбудив мене, і ще — яка у Тернополі погода.
— Хмурно, але, здається, з проясненнями, — відповідаю я йому. — Подивися ранкові новини, там детальніше, — доповнюю сам себе, продовжуючи водити очима по рядках:
«Потім? Він поцілував смагляві круглі духмяні шовковисті випуклості її крупа, і обидві смагляві й оголені півкулі, і їх тінисту і пухнасту впадинку…»
Джон сказав, що зателефонує пізніше. Я знову глянув у вікно: так і є, з проясненнями… Ковзнув оком по відкритій шухляді, на дні — фотожурнал «Афиша Днепропетровска», якого ще колись у Києві Джон запхав мені в сумку, бо там було кілька його робіт. Хоч і російськомовний, зате поруч із Кабаковим і Куликом, і шваґро цим вельми пишався… Після Джонового дзвінка я дістав його із шухляди і, натрапивши там ще й на добірку із пізнього Родні Сміта, довго та зі смаком розглядав фотки, поки знову не повернувся до Джойса:
«Які зміни вніс оповідач у свої відповіді під час цього опитування? Негативні: він не вважав за потрібне згадувати про таємне листування між Мартою Кліффорд і Генрі Флауером, про сварку всередині і поблизу від ліцензійного закладу Барні Кірнана і Ко, з обмеж. Відп. Мала Брітн–стріт, 8, 9 і 10, про еротичні імпульси і наслідки їх, породжені ексгібіціоністичним актом Гертруди (Герті) з невідомим прізвищем…»
Що ж, уже 636–та! І вже 9.30 — якраз час ушиватися, а шофера з газетами все нема. Вирішую, що салатик із капусти і житня булочка з висівками в «Анастасії» — якраз те, що мені зараз треба, замикаю на всі три ключі редакцію і, залишивши на дверях записку: «Буду скоро», спускаюся французькими сходами на перший поверх у кафе.
Віднедавна я вибираю ту половину зали, де не курять… Через два столики — вже немолода пара, приблизно мого віку. Вона тримає його за руку, посміхається і щось говорить. Він також посміхається і зрідка відповідає, потім вона починає читати з папірця. З цього, як вона це робить, імітуючи пальцями хвилі і розхитуючись корпусом у такт своїм словам, можна припустити, що це вірш, можливо, навіть власний… Що ж, у цьому місті завжди була певна критична маса ненормальних. Це, зрештою, і робить його нормальним містом. На жаль, я зрозумів це лише недавно, коли багато чого вже не повернеш. Як і того Тернополя початку 90–х, хоч і з напівпорожніми прилавками крамниць, та з великими надіями на переміни!..
Хоча певний час після того, коли я врешті–решт сюди вернувся (Орко називає це відсутністю присутності), ми існували начеб паралельно: я і це місто. Деколи мені здавалося, що його, міста, начеб і зовсім нема. Тобто якесь нагромадження будинків, між якими курсували тролейбуси, якісь уривки дитячо–юнацьких вражень і навіть родинних легенд були, але місто, як живе і єдине ціле, принаймні у моїй голові, лише починало складатися.
У перші дні і тижні це нагадувало дивну мозаїку з того, що можна було помацати і відчути на дотик, запах та смак, і водночас якісь уривки розмов, клапті снів або й просто інтуїтивних поштовхів і метань… Орко каже, що й він пережив щось схоже, коли після служби в армії повернувся у зовсім інше місто. Начеб і те саме, але зовсім інше. У мене ж узагалі були хіба лише якісь фрагменти міста: озерне плесо серед міста, наприклад, а чи «Сніжинка», і «Стара Піцерія», де на касі сиділа одна моя однокласниця, і ще, можливо, старий трудяга «Герой Танцоров», який, втім, ще й досі на плаву… А ще — гострий запах квітучої бузини на якійсь крутій вуличці і ті кам’яні, рожевуватого відтінку, приємні для ока плити на бульварі. Ці плити пам’ятали підошви і мого тата, і мами, і мої з Інкою, звичайно, також.
Інколи ще виринав сачок для метеликів, і струмінь із фонтана, що його можна було затуляти рукою, і центральний універмаг напроти, і кафе «Космос», де мама під час подорожі від однієї бабці до іншої (з Горині на Збруч) зазвичай годувала нас із сестрою котлетами.
Вже пізніше Тернопіль став для мене містом двох вокзалів. Спочатку — частіше автобусного, згодом — залізничного, коли я встигав між двома поїздами принаймні двічі обійти весь центр по периметру, скуштувати місцевого «Микулинецького», а одного разу навіть дати телеграму Яркові у Львів, що я, мовляв, лише за якихось дві години від нього і від усвідомлення цього мені на душі тепліше… Як не дивно, але Ярко її навіть отримав, і навіть швидше, ніж я приїхав.