Якщо вірити мамі, а підстав їй не вірити у мене нема, у пологовому будинку над цим озером я й народився, до того ж на очах у цілої групи студентів на чолі з професором місцевого медінституту, що якраз у цей момент проводили у пологовому свої заняття. Це сталося за два дні до католицького Різдва, а могло бути і раніше, оскільки я був дещо «переношений». А коли настав час їхати до пологового, тато попросив у колгоспі машину, і мама, ставши перед вибором — у район чи в область, обрала область.
Отже, моє повернення у це місто можна назвати ще й поверненням до витоків. Пам’ятаю, у ті весняні дні було багато сонця, пташиного щебету, багато нових облич, безконечних розмов, змісту яких уже й не пригадати, і, звичайно, багато пива. І пива, і горілки, і болгарського бренді, і ще албанського коньяку, приємного на смак і недорогого. Хоча, здається, той коньяк з’явився роком пізніше, вже перед самим розпадом Союзу, коли у Тернополі знімали «Івана і кобилу», а ми із новоспеченим шваґером, через одного його знайомого з кіногрупи, по приколу отримали ролі в масовці і записали по два дублі в епізоді з реквізитним пивом.
Але міста ще й тоді не було. А потім, у якийсь момент, непомітно для мене самого, воно мене просто схавало. Проковтнуло не пережовуючи, і я опинився у його шлунку на самому дні, серед інших неперетравлених решток. Серед тих решток, які, якщо з часом остаточно не перетравлюються, то просто розпилюються з газами…
З мого заґратованого вікна на першому поверсі гуртожитку комбайнового заводу було видно лише шматок газону перед входом у бар «Нива». Над тим баром я і жив. Чарка на столі, небо на руках — це був тоді найпопулярніший мій мотив, і найпаскудніше з усіх можливих відчуттів того періоду — це коли знову починаєш тверезіти… Я тоді фотографував лише весілля й випускні, та зрідка — котів. І якби не випадкова участь у випадковій виставці і знайомство з Кі, яка невідомо звідки взялася там, то все це саме так і закінчилося б. Кі поселилася в готелі «Україна», і я проводжав її під дощем. Ми ступали старою рожевуватою кам’яною плиткою, яка, намокнувши, набула ще більш приємного гранатового відтінку, і вона тоді вперше взяла мене під свою парасолю.
А недавно плитку на бульварі почали зривати й міняти на нову, більш сучасну. Це несподівано викликало у мене бурю емоцій, і ми з Орком мали про що півдня говорити під «Пінгвіном», а потім ще й із Вікєю у редакції. Ностальгія за старою тротуарною плиткою — це можна назвати ще й так. Я й Джонові розповів про цю плитку і про те, що, мовляв, полюбив це місто, лише коли звідси поїхав, на що Джон відповів, що у кожного свій бзік. Він у ті дні хотів говорити лише про кіно. Його новим культом тоді був Міша Чорний, якого Джон мірив на головну роль.
— А Мішка Чорний — хароший артіст, — сказав я йому тоді дослівно, словами старого Коцюлима.
— Пам’ятаєш Мішку?
— Ще б пак! Він колись у нас в театрі все переграв, що хотів: і Гамлета, і Калігулу…
— Розумієш, уся проблема в акторах! Наші актори занадто театральні, а в кіно треба трохи інших якостей. Мішка, по–моєму, зможе, — Джон зробив паузу на кшталт театральної. — Суть задуму яка?.. Наш герой — архіваріус, і щось там викопав у архіві про тернопільські підземелля… А сам живе у мансарді, майже на даху. Тут і містика, і реальність. Ус е переплелося. Середні віки і наш час. Два паралельних сюжети.
— То це для того ти говорив про дахи, щоб я познімав тобі міські дахи у центрі?
— Так, треба трохи свіжих фоток з натури, от я і подумав, щоб не посилати чужого. Та й тобі, напевне, бабки не завадять? — як завжди, не забував про мене Джон. — Це мають бути хороші кадри. Упіймай сюжет!.. Треба справити враження на спонсора.
— А ти там ким?..
— Я?.. — здавалося, Джон тільки й чекав цього запитання. — Помічник продюсера, скажемо так! Це має бути український серіал — обов’язкова умова, щоб україномовний, і такий, щоб усі ахнули! Легко і красиво!
— Щось у лісі здохло! Невже щось з того вийде?..
— Ми й тобі роль дамо, будеш у гримі. Будуть нічні зйомки, — ще раз нагадав мені Джон.
Та мені–то на фіга?.. Слухай, а якісь жіночі ролі там є?
— Я ж тобі кажу, головний герой обитає у мансарді з виходом на дах, там значна частина дії і відбувається, у нього є кохана жінка, яка його зрадила чи зраджує, і є антипод… І є середньовічний двійник. Час наче повертається… Нагадай, до речі, коли було засновано Тернопіль?
— У 1540–му…
— Точно?
— Та ніби так.
— Чуєш, а заснував місто хто, Тарнавський?.. У Тернополі ж є вулиця Тарнавського?
— Ні, Тарнавський — це трохи інше. Це генерал УГА — Мирон Тарнавський, український генерал… А той, що заснував, — Ян Тарновський, польський магнат.
— Ага, той — Тарнавський, а цей — Тарновський, ясно, — повторив Джон.
— Знаєш, я тут також придумав собі двійника. Я кажу на нього «Вікя». Яків, тільки навпаки, — перевів я тему на жарт.
— Ну, напевне, у кожного десь є свій двійник, — просто і по–філософськи розсудив Джон, мабуть, у цей момент йому було просто не до жартів.
— Та ти не зрозумів. Він ніякий не двійник.
— Я зрозумів, але зараз не про те. Ти мене чуєш?
— Чую.
— Слухай, мені тут для спонсорів треба цю тему розвинути. Про цього старого магната Тарнавського і про заснування міста…
— Тарновського, — поправив я.
— Так–так, Тарновського… Ти щось детальніше про це можеш знайти?
— А з чого ти вирішив, що він був старим?
— Ну, не знаю. Але, здається, краще, щоб він був старим… Щось би про нього детальніше?
— Ну, можна, звичайно. Але простіше зайти у нет…
— Віриш, не маю часу. Зроби це для мене і скинь на мій е–мейл! Ну, якщо неважко?
І я відповів йому, що неважко. То була наша остання розмова про кіно. Правда, була ще одна, але дуже вже коротка. Хоч по дахах я таки налазився, як дурний сучий син, убив на це цілих півдня і з нету також скачав для нього коротку довідку, з якої, до речі, і сам довідався дещо цікаве. Про Смиковецьке передмістя, зокрема. Бо якщо було передмістя, то було і село. Не думав, що це сільце при трасі, де Інка мріє купити дачу і куди часом виряджає мене по джерельну воду, настільки ж давнє, як і сам Тернопіль…
«Тернопіль — один із найзатишніших обласних центрів України — не може похвалитися великою кількістю архітектурних пам’яток. Він бере іншим — безліччю квітів, чистими вулицями, плесом величезного стогектарного ставу, що його міські жителі частіше називають озером і в якому віддзеркалюються стара Надставна церква і замок.
Вперше Тернопіль згадується під 1540 р., коли Сигізмунд І видав краківському каштеляну, великому коронному гетьману Яну Тарновському, грамоту на володіння територією сучасного обласного центру і його околиць з умовою спорудження замку в урочищі Сопільче (чи Топільче). Замок мав охороняти південно–східні кордони королівства від набігів татар. Однак люди селились тут значно раніше. Їх приваблювали родючі землі на лівому березі Серету, дрімучі ліси, в яких можна було сховатись від нападників. В Тернополі та околицях виявлено сліди стоянок первісних людей, тому припускають, що територія міста була заселена вже в Х тис. до н. е. Давньоруське укріплення Сопільче було зруйноване під час зимового 1240—1241 рр. походу Батия до Карпат. За деякий час воно відродилося, з 1349 р. перейшло, як і вся Західна Україна, під владу Польщі та Литви.
У XVI столітті Тернопіль займав невелику територію. Місто охороняли Шевська, Кушнірська вежі та Кам’янецька брама. Разом із замком, синагогою, церквою Різдва та Воздвиженським храмом вони входили у фортифікаційну систему давнього Тернополя.
Місто з трьох боків оточувало озеро та болота, а зі сходу воно було укріплене широким сухим ровом з валами, частоколом і двома вежами в кутках. Поза центральною частиною простяглися передмістя: Заруддя — на півночі, Збаразьке — на північному сході, Смиковецьке — на сході та Микулинецьке — на півдні.