геній з похмілля
Я так досі і не знаю, чи попав тоді той полковник у ролі весільного генерала на те своє весілля. Просто забуваю в Інки запитати, коли Марійка його тоді від себе випустила. Але й сам Джон також за всі дні ним жодного разу не поцікавився. Та й мені було якось не до того, аби йому телефонувати. У свої вихідні я їздив до мами полоти бур’яни перед копанням картоплі. Ця робота з усього циклу с/г робіт мені завжди найменш подобалася, але ж просто шкода маминих рук.
Джон мовби чекав, коли я закінчу з прополюванням, і озвався десь аж за тиждень. І мобілка знову задзижчала саме тоді, коли я найменше хотів з ним розмовляти, та й із кимсь іншим також. Бо зранку ще лишалося трохи сала, цибулі, і навіть одна печена картоплина, і, щоб ото не носитися, я не стримався й з’їв натщесерце те сало з цибулею. Інка каже, що як багато вживати цибулі, то на серцево–судинну впливає. Та запізно згадав. І в той момент, дорогою додому, я вже сидів як ідіот у «Пінгвіні», боячись дихнути.
— Як там генерал? — поцікавився Джон.
— Він полковник, — уточнив я, стараючись дихати повз телефон, начеб Джон у Києві міг занюхати мій цибулиний духан.
— Знаю, — відповів Джон. — Генерал — то у нього кликуха… А я що, тобі не казав? До речі, кіна також не буде. Зате буде серіал… Правда, вже не у Тернополі. Але не хвилюйся, світлини не пропадуть…
— Я й не хвилююсь. Скоро щука піде — це головніше за твоє кіно…
— Спонсор помінявся.
— Що, вже не брат генерала?
— До речі, він мені телефонував, каже, що ти зробив йому непогану екскурсію… Дякую.
— Дякую і тобі, Іване, — чи не вперше за останні роки я назвав колишнього шваґера на ім’я. — Виявилося, я не тільки по дахах, як дурний, умію лазити…
— Добре, я тобі зроблю виставку «Незняте кіно», не сердься… Так і назвемо, — втомленим голосом сказав Джон.
Що ж, назви він завжди умів придумувати.
— Ми говорили про кішок у січні в «Узвозі», — нагадав йому я.
— Добре, давай на весну кішок?
— Ні, кішок на січень…
— Ну, добре, спочатку кішки, — зітхнув у слухавку Джон, і це, здається, була наша остання розмова про кіно.
І ще я подумав, що, мабуть, хтось і Джонові сказав, що мене не можна сердити, бо від того мої головні болі.
— До речі, на те своє весілля наш генерал так і не попав, — останнє, що я почув тоді від колишнього свого шваґера. — Але він за це тобі тільки дякує, — це й справді було найприємніше з того, що він міг тоді мені сказати.
І мені нічого не залишалося, як і далі мовчки дихати собі в долоню цибулею, сьорбати чай з лимоном, думати про виверти дурної долі й посміхатися здалеку то до юної барменші Свєти, то до її чорного кота, що два чи три рази вибігав із–за дверей, терся мені об ногу й знову зникав. Я знав, що цей кіт приблудний, але Свєтка його не виганяє. Якби знімали кіно і Джон був за режисера, то обов’язково ще б і цього кота використали.
Хоча краще було б пустити в кадр щось більш екзотичне. Наприклад, баберуса — це такий різновид дикої свині, що живе у тропічних лісах, у самців ікла виростають зверху на морді й загинаються до очей. Якби вдалося десь такого дістати, можна було б прив’язати його до каштана на бульварі. Зранку я якраз додивлявся «Animal Planet», коли прийшла прибиральниця й попросила мене з кабінету, а я пішов з того всього у підсобку і на газеті, як дурний, ум’яв те своє сало з цибулею.
А звечора, здається, по «Тонісу», знову повторювали «Сутичку» з Аль Пачино і Робертом Де Ніро. І все ж таки у «Сутичці» Де Ніро мені не дуже схожий на тата, можливо, через ту борідку, з якою тата просто важко уявити. Так само, як і у «Мисливці на оленів», принаймні, я не можу. Хоч Інка каже, що запросто… Тато, точніше, той Майкл у «Мисливці» у виконанні Де Ніро мамі також найбільше подобається, може, тому, що там він ще зовсім молодий. Бо ж я тата молодим гірше пам’ятаю.
Мені, якщо по максимуму, то «Бронкська історія», і ще чомусь особливо — той його печально–романтичний образ у «Роніні», а от мамі — навпаки. Вона не любить про гангстерів, де стріляють і вбивають. Натомість Інці наш Де Ніро найбільше подобається у «Поліцейських», де вони разом із Сталлоне… А опинившись в Америці, я випадково потрапив до тих самих місць у Йонкерсі, де якраз і знімали «Поліцейських», принаймні високий скелястий берег Гудзону виглядав із пристані майже так само, як у кіно, і хмарочоси Манхеттена на обрії — також. І поки наш гід — Ліліан МакДональд — щось втирала нам про сусідній штат Нью–Джерсі, що починався одразу за рікою, і про найбільший на східному узбережжі іподром, я раптом пригадав (з колись вичитаного у «ЖЗЛ»), що тут–таки, у Йонкерсі, повертаючись з війни, на один вечір разом зі своїм фронтовим другом завис був молодий Гемінґвей. І потім ми з одним литовцем, який трохи краще за мене знав англійську, злиняли від Ліліан і тинялися від бару до бару, аж поки вона нарешті розшукала нас на якійсь плавучій чарочній неподалік пристані.
У той період мером Йонкерса був поляк за походженням, і наступного дня він влаштував нам прийом у своїй резиденції недалеко від ріки — це мені також запам’яталося. А ще відвідини «Українського дому» у якомусь віддаленому районі, між будинками, що з віддалі нагадували наші робітничі гуртожитки. Мені сказав один дідок, що як піду туди, то мене більше ніхто не побачить, а інший дідок напідпитку, колишній оператор документальних фільмів, тицяв мені два доляри, виправдовуючись, що більше не має. Я ще тоді думав послати його, але стримався.
Ну, а нашого Джона–молодшого дідусь Ніро найбільше нажахав у «Грі в хованки». Впісюється, але дивиться. Малий любить страшні казки. Але що казати, коли він навіть «Таксиста» дивиться, хоч, як на мене, йому ще рано таке дивитися… А оте впісювання — то у нього просто якась хвороба, Інка каже, що то навіть не енурез, вона якось називала, але я забув.
І коли я, напхавшись цибулі із салом, ото зранку в «Пінгвіні» перебирав усе це у пам’яті, до мене підсів Ігорчик. Артистична натура. Інка його також не зносить, про нього ще кажуть: «Тєма» — поганяло у нього таке. Він колишній балерун з нашого музично–драматичного. Грав переважно мовчазних парубків і лише одного разу якогось задроченого Дон Кіхота. Відтак відправили на пенсію без «заслуженого».
Ігорчик молодший за мене, а вже на пенсії, просто балерунів рано відправляють, здається, у тридцять п’ять. Хоч Інка і його також часом згадує у реєстрі моїх друзів–алкоголіків, але з Ігорчиком ми ніколи не були друзями, а просто так, давні приятелі. До того ж він завжди був офігітєльно порядним сім’янином, то який же він мені друг?
«Тєма» — то таке його слівце, що за емоційним зарядом, мабуть, найближче до ширвжиткового: «А хулі?»… Романтичний скептик із вітром у кишенях і тому майже завжди вдячний слухач. Його вже давненько не було видно, хтось навіть казав, що він «на церкві», точніше, підсобником на будівництві церкви прилаштувався десь недалеко від міста.
— Ігорчику, — кажу йому, все ще закриваючи рота долонею. — Поки ти десь пропадаєш, ми тут кіно починаємо знімати.
— Ого! Тє–єма… — з першого ж разу видає Ігорчик.
Експеримент вдався, вже міг би і йти. Але Ігорчик не йде.
— А тебе що, зуби?.. — киває на мою руку біля рота.
— Та ні, цибулі зранку наївся. Як дурний, — кажу правду.
Один — один!
— Аби щось вийшло, треба вірити в Бога, — продовжує Ігорчик і на деякий час замовкає. — Або хто його знає! — Це ще один його улюблений вислів.
Таки точно десь на церкві чувак. Але цього ранку, було помітно, Ігорчик десь уже встиг похмелитися, а в такому стані кожен сам шукає слухачів. І вже він збирався продовжити тему, але не встиг… За наш столик, з гуркотом підсунувши крісло, підсів ще один місцевий колорит — Ігор Сеньковський, або просто Сеньо, — ще один невизнаний геній. І я ще подумав, що між двох Ігорів Інка обов’язково загадала б бажання, але промовчав… Сеньо — письменник і навіть знає Ярка. Я сам його якось про це запитував, і він відповів мені: «Це той, — каже, — що написав геніальний роман про нічного таксиста?» — І мені було приємно, що, крім мене, ще хтось у Тернополі так високо цінує мого друга й однополчанина Ярка. У самого Сеня також виходили книжки, але я їх не читав.