Тепер хіба на сайті — через супутник — часом пройдуся знайомим маршрутом. Через космос із висоти пташиного лету — то часом буває в кайф. Але частіше — просто зайві хвилювання від спогадів. Краще вже потовктися біля «Пінгвіна» або просто посидіти на лавці десь на бульварі. Це якщо нема дощу. Хоча такого дощового початку осені, як цього року, навіть у «високогірному» Тернополі не було вже давно.
цей дощ надовго
Такого дощового вересня не пам’ятає навіть мама, і навіть на п’ять років старша за маму тітка Мартоха. Спочатку затягло на тиждень, потім ще на тиждень, а тоді вже й до кінця місяця. Як не дощ, то тягуча, набридлива мряка… Коли випадало два–три дні просвітку, я одразу ж починав збирати команду, але — знову починало капати. І так аж до «жидівських кучок», а вони без дощу, як відомо, не минають ніколи.
Мама по телефону ледь не щодня починала цю тему — і зі мною, й з Інкою: мабуть, їй від того ставало легше. Спочатку бідкалася, а потім сама знаходила якісь заспокійливі приклади. Хоча б той, що колись люди починали копати лише після празника. А празник у нашому селі — на другу Пречисту… Але вже й празник минув, а дощі не припинилися. І я помітив, що й мої хлопці під «Пінгвіном» уже чекають погоди не менше, ніж я.
— Нічого, врешті–решт воно таки вигляне! — Це я про сонце.
— Так, мусить ще ж бути бабине літо, — підморгує мені Орко, він нарешті вставив зуби і знову виглядає героєм.
І Вікя, і навіть Сашуня намагаються триматися оптимістами, мовляв, не переживай, за пару годин ударної праці викопаємо ми ту твою бараболю і ще й порибалимо. Про риболовлю вони мені щоразу також нагадують. А через ті дощі я цього вересня навіть на щуку ні разу не їздив.
Відтак хмари розвіялися аж двадцять шостого. Якраз на другий день після того, коли Інка з малим на два тижні гайнула у Солотвине, залишивши мені «туфельку» з повним баком і наказ за першої–ліпшої нагоди будь–що–будь вирити ту картоплю. Це якщо не рахувати друзяки Шона, якого цього разу, крім усього іншого, я ще й мусив носити до ветлікаря на щеплення від чогось там котячого… Приємно мати таку турботливу сестру.
На другий день погоди, 27–го, коли ми з Орком якраз обговорювали під «Пінгвіном» наші плани, учергове задзиґотіла мобілка. Я думав, що це знову мама, але виявилося, що Джон.
— Привіт, старий! А ми тут тебе згадуємо! — Я зрозумів, що Джон уже в кондиції.
— А тут — то де?
— Ти що, забув? Ми ж у Кременці, тільки що приїхали. В «Саду нетанучих скульптур», у Сашка!.. Сашка знаєш?..
— Сашка–то я знаю… Але вас там усіх витерпіти!
— Ніяких проблем, старий! Дурний, що не приїхав. Сьогодні поліземо штурмувати Бону, найкрутішим схилом, як Максим Кривоніс! А завтра — на Почаїв і до озера Святої Анни. Приєднаєшся?
— А що, там нема кому екскурсію провести?.. — запитав я, але відповіді не почув.
Зв’язок несподівано обірвався. Може, у Джона просто гроші на рахунку нарешті закінчилися, хоч це і малоймовірно.
Поки я говорив з колишнім шваґером, по «брезенту» над головою, наче хто горохом сипонув, застукотіли краплі, але дощ був недовгий, навіть і не дощ, а так, покрапало хвилини три, і хмари скоро розвіялися. Від «Пінгвіна» я терміново набрав мамин номер, але вона мене заспокоїла, що над селом небо начебто чисте.
— А що, твої колєги знову козу купили?.. — після того, як я поговорив з мамою, поцікавився Орко, бо ж він їх усіх знав ще від нашої з ним поїздки на Помаранчеву революцію.
— Та ніби ще не встигли. До речі, а в селі дощу не було, — відповів я йому і нашкріб ще на дві кави: просто хотілося ще трохи посидіти.
— Ну, а хто буде за кермом? — начеб між іншим після ще довшої паузи запитав мій друг.
Я ж то знаю, що начеб між іншим завжди питають про головне.
— Ні, Орку, при всій повазі. Я розумію, що ти кращий за мене шофер, але… Без прав на Інчиній машині — ні… Якби це ще на моїй, то може б, і то!.. А так — ні. Вибач! Я ж тебе скільки просив свої права викупити?
— Ну, добре. Що багато балакати? — буркнув Орко, він навіть вдав, що не образився. — Ну, то що завтра? Збираємося тут чи де?..
— Краще післязавтра. Дамо йому ще день підсохнути… Все–таки місяць лляло, не переставало! А тебе–то я можу і на Новому Світі підібрати.
улюблені історії
Якщо ми з Орком виповзаємо у місто, то найчастіше забиваємо стрілку саме біля «Пінгвіна». Коли я після служби вже виспався і вилажу на першу каву, я ще називаю це провітрюванням бороди, а Орко, відповідно, — на третю–четверту, й він називає провітрюванням дупи. І якщо гарний день, нема дощу і не парить, можемо просидіти собі під «брезентом» і годину, й більше. Кава, ще одна кава… Повільна балачка ні про що, коли все вже давно сказано і нема сенсу заповнювати простір словами. Або й просто мовчимо. І я думаю, що, можливо, це найкраще, коли є з ким ось так просто помовчати.
Часом здається, що все це: і сидіння під «брезентом», і гіркуватий присмак кави, і свіжий подих вітру з озера, й дитячий сміх біля фонтанів та вурчання голубів на площі — мовби й справді якесь друге життя, якого могло й не бути. Ніби й нічого такого, і все ж… Інколи здається, що це мовби і не ми, а хтось інший замість нас сидить за столиком з горнятком кави біля «Пінгвіна» і дивиться нашими очима і на фонтани, і на голубів…
Про це ми рідко говоримо, але я знаю, що Орко думає приблизно так само. І нехай зараз від «бермудського трикутника» — «Зустріч», «Муза», «Пінгвін» — залишився лише останній «кут», цього досить, аби згадати всіх тих, хто тут мелькав і згасав, кого ми тут бачили востаннє, а потім лиш згадували. Мовляв, та я ще два тижні (а чи два дні) бачив його у «Музі» чи у «Пінгвіні», аж раптом… кілька речень у газеті у чорній рамці або й просто відома всім адреса за Об’їзною.
Але часто й це за кадром. Просто як причина помовчати, не більше… Бо якщо світ і справді складається з безконечної кількості маленьких світів спільного існування, то для нас столик під «Пінгвіном» і є саме тим світом, де ми існуємо. Коли всі історії давно вже розказані і найкращий вихід — це мовчання. І все ж наші історії від того нікуди не зникають. І ті історії, які ми любимо розповідати, й ті, які любимо слухати. Звісно, що в кожного вони свої.
Мені, наприклад, цікаве і важливе кожне Оркове слово, і Вікя, й Сашуня хоч би що там казали, воно мені також цікаве і важливе. Може, навіть у ту мить найважливіше. Просто вони не вміють так, як Орко. А він, як захоче, то вміє й слухати, і коли він регоче, начеб удавившись шматком канапки, у одному й тому ж місці, з моїх одних і тих же приколів, я мимоволі починаю реготати разом з ним, начеб так само вдавився іншим шматком тієї самої канапки. Він, либонь, уже знає напам’ять усі мої історії, але я ж відчуваю, що вони йому й досі не набридають. А Сашуня — то взагалі найкращий слухач. Кожну нашу історію він сприймає лише як передісторію іншої…
Час від часу репертуар поновлюється, з’являється щось нове. Наприклад, із нового — це те, як Орко колись літав на заробітки аж на Ямал, з українською бригадою будував там за руські гроші селище для бурильників газу. Він про це довго мовчав, воно у ньому сиділо до останнього, аж тут ні з того ні з сього вирвалося! Орко зазвичай вибирає найцікавіші моменти.
Починаючи, як вони туди плили із Салехарда, я так не розкажу, з мімікою, жестами, надуванням червоних щік і легким Орковим затинанням (а вже як опинився без зубів, то ще й шамканням), і до моменту відльоту.
— Той катер називався «Барс», — цією фразою він найчастіше і починає. — Ми казали ніжно так: «Барсік»… Нас п’ятеро з України, і ще начальник, з мєсних, і баржа з будматеріалами на мотузці… Бо ж із Салехарда далі, на північ, дороги нема, тільки по воді. Ми виплили, і ніби все нормально, пливемо, — починає він здалеку.
— А ріка Об, яка вона, берег видно? — підкидаю питання, аби Орко швидше перейшов до найцікавішого.
— Деколи видно, деколи — ні…