Ярина якось питала в Секлетки про відьму, яка була з нею одного віку. Але та лиш відмахнулася: «Вона того Кольку хтозна од кого родила, може, й од чорта самого! Бо ніхто ніколи коло її хати хлопів чи мужиків не бачив!»
Але люди бачили, і Ярина знала, чому її хрещонка так про Шолотиху відгукувалася, бо її любесенький Іванко саме з нею, молодою та файною, ходив-парубкував попервах. Вони й жили, наче муж із жоною, довго, роки штири, як малою казала Чеся. Але Мар’я наступника Іванові не родила, от він і пішов од неї до здоровішої стократ Секлетки, яка одне за одним діток на світ привела. Але пробачити суперниці-односельчанці те, що її благовірний ліжко полюбовне, одне на двох, саме з нею роками ділив, Секлета так і не змогла. Більше Королівська гутірку з хрещонкою про відьму не заводила.
— Шось хтіли, Марйо? — заговорила Ярина, втираючи спітніле чоло.
— Сказати дещо, — почулося з-під нерівно зав’язаного, нечупарного штурмака.
— То кажіте, — відповіла Королівська, змусивши себе підійти ближче до нежданої гості.
— У хату зайдімо, — запропонувала відьма.
Ярина злякалася не на жарт. А що, коли Шолотиха зараз утне щось і не стане в Ярини хати: спопелиться, як колись батьківська?! Або і їй на смерть, як Славкові, поробить відьма ця ненаситна?!
Шолотиха так, наче прочитала думки Королівської, бо хутко додала:
— Не бійся, але говорити мушу в хаті.
Королівська сіла на табуретці біля дверей, щоби мати змогу втекти хутчіш, коли зачує щось недобре.
— Не прийшла б, якби про хворість твеї Чесі не почула, про ту алехіру, що аж в області мусить лічити, — мовила відьма хриплим відчуженим голосом, дивлячись на долівку, наче зчитувала звідти те, що мала казати. — Ти ж знаєш, що Андрій перед смертю пробачення у вас трьох просив? — таки звела погляд на Ярину.
У тих позирках Королівська не забачила ненависті чи бажання втнути щось зле, гріховне. Радше — приховане, як хатній дух за віконним тюлем, якщо дивитися знадвору, тепло.
— Знаю, — відказала Ярина.
— Чо’ в тебе пробачення просив, то ясно, — далі хрипіла стара. — Чо’ в Чесі, тоже ясно, бо не любив її…
— Не любив? — перепитала Ярина.
— А ти хіба по-гинчому вважаєш?
Ярина опустила очі. Авжеж, так само. Надто після того, як поглумитися з неї, каліки й тещі майбутньої, Андрій хотів.
— А чо’ перед мею онукою Маріанною вибачався, знаєш? — знову долу голову схилила, не видко стало, що тепер у її погляді таїлося.
— Не знаю того, — сказала Ярина. — Сама про се не раз думала, — додала.
— Скажу про головніше, що маєш знати, — не ворушилася відьма. — Не моїх рук смерть твого Ярослава.
— Не ваших?! — втупилася в гостю здивована Королівська.
— Не моїх, — голосніше повторила Шолотиха.
— А чиїх же?! — допитувалася Ярина. Вона ж бо досі була переконана, що то відьма безжальна її Славка золотушного погубила!
— Наталчиних, — відказала.
— Чиїх?! — стукнула дрібними руками по нерівних колінах.
— Невістки меї, Наталки, — конкретизувала стара.
— Боже милий! А вона тут до чого?! — плеснула в куці долоні Королівська.
— Про сестру так дбала… Про Зіну, — відказала відьма.
— Але ж як вона?.. Наталка… Хіба вона… хіба… вона… знає щось, уміє?
— Знає. Тільки стала мею невісткою, щодень про все розпитувала, хтіла «знати», тягло її до знахарства…
— Боже милий, вперше таке чую…
— Наталка бачила, що Зіна дуріє од твого… Просила її дурного не чинити… Побачила, що діла не буде, що губить голову Зіна од любові до твого… та й зробила те, що зробила… Мо’, й не хтіла, хоб ажня смертю все скінчилося, але не могла вже ніц’ назад вернути… Зіну чоловік і без того добивав, а якби вона з твоїм іще довше злигувалася, то він би її точно забив. І нічо’ йому за те не було б, він же начальник у міліції…
— Боже милий, Боже милий, — заторохтіла кривенька качечка.
— Тепер друге, що маю сказати, — продовжила Мар’я.
Ярина нашорошила вуха. Але не вгавала:
— Боже милий, Боже милий, — шавкотіла.
— Андрій до твеї Чесі не з власної волі ходив, а з Наталчиної.
— Як то? — скривилася до плачу Королівська.
— Пороблено й тут… Од свеї дочки Наталка Андрія одвела, а до твеї привела…
— Шо?! — Яринині очі стали схожі на дві канави, що ось-ось розіллються од надмірного дощу.
— Маріанна ж по-справжньому того хлопа любила, — знову ошелешила каліку-односелицю Шолотиха. — Але то вже потім втямила, як депутат її заміж покликав. Приїхала якось додому та й сказала, що кидатиме його, бо хоче назад до Андрія вернутися… Наталка як почула те, то стала її відмовляти, на Андрія наговорювати, що він бідний, а Маріанна, така хорошуха, може за добрий заміж вийти, зажити, як ніхто й ніколи в селі не жив! Але донька Наталчина однаково Андрієм марила… І вони таки сходилися ще! Знову зачали бачитися, тільки нишком… Затим тайно вінчатися надумали — то диякон проговорився Наталці, бо бачив, як Маріанна з Андрієм до батюшки ходили… От Наталка і втнула те, що втнула. Андрій того й вибачався, що Маріанну, ніц’ не сказавши, покинув… Вона ще й мучилася, сльози лила, як побачила, що він до твеї Чесі став ходити, а потім ще й женитися з нею надумав… Але ж то не з власної волі. З Наталчиної…