РОЗДІЛ XІ
Залишається тепер поговорити ще про володіння церковні, де всі труднощі виникають до здобуття їх; річ у тім, що здобуваються вони власними силами чи фортуною, а щоб утримати їх, не треба ні того, ні того; адже вони спираються на давні, створені вірою установи, такі міцнющі й наділені такими властивостями, що підтримують владу правителів, хоч би як ті жили і хоч би що чинили. Тільки ці зверхники володіють державами, не захищаючи їх, і підданцями, не правлячи ними; держави, хоч і залишаються без захисту, у них не забираються, а підданці, хоч ними не правлять, про те не турбуються, не думають, але й не можуть од них відпасти. Таким чином, тільки цим володінням гарантовано безпеку й щастя. Але оскільки ними керує вища сила, недоступна людському розумові, то я відмовляюся про них говорити; вони звеличені й бережені Господом Богом, і було б затією людини зарозумілої й зухвалої про них розмірковувати. Та все ж дехто може мене запитати, як воно сталося, що Церква досягла такої світської могутності, тоді як до папи Олександера італійські правителі, причому не лише ті, хто похвалявся своєю владою, але будь-який маленький барончик і князьок мало рахувалися з нею у світських справах; нині ж перед нею тремтить король Французький, і Церква змогла вигнати його з Італії і розправитися з венеційцями; якби події ці були навіть добре відомі, мені здається незайвим нагадати найголовніші з них. До появи в Італії Карла, короля Франції, країна була під зверхністю папи, венеційців, короля Неаполітанського, дука Міланського і флорентійців. Цим державам доводилося турбуватися насамперед про дві речі: по-перше, щоб якийсь чужинець не вступив до Італії з військом; по-друге, щоб ніхто з них самих не розширяв своїх володінь. Найбільше побоювання викликали папа і венеційці. Щоб стримувати венеційців, усім іншим довелося об'єднатися, як це і сталося при обороні Феррари, а для приборкання папи користувалися римськими баронами; а оскільки барони ділилися на Дві партії — Орсіні і Колонни, між ними точилися постійні чвари; протидіючи один одному зі зброєю в руках, перед очима першосвященика, вони тим самим підривали саме папство. Хоча іноді і появлявся мужній папа, як от Сікст IV, одначе ні щастя, ні вміння ніколи не могло визволити його від цього клопоту. А все тому, що папи правили недовгий час. За десять років — стільки в середньому правили папи — на превелику силу вдавалося повалити одну з цих партій; скажімо, якщо якийсь папа устигав майже розправитися з Колонною, після нього правив інший, який давав їм змогу знову підвести голову, бо був ворогом Орсіні, а розправитися з Орсіні уже не було часу. Все це призводило до того, що світську владу папи в Італії мало шанували. Тільки Олександер VI, один з усіх першосвящеників на троні, довів, якої переваги міг досягнути папа з допомогою грошей чи військової потуги; користуючись дуком Валентино як знаряддям і навалою французів як слушною нагодою, він доконав усього, про що я казав вище, оповідаючи про герцогські справи. І хоча його метою було підняти не Церкву, а дука, а проте все, що він чинив, сприяло величі Церкви, яка заживала плодів його праці по його смерті і падінню дука. Юлій II, спадкоємець Олександера І, застав Церкву могутньою властителькою цілої Романьї; римські барони були викоренені, і самі партії під ударами Олександера порозпадалися. Крім того, вигадали спосіб збагачуватися, яким ніколи до Олександера не користувалися. Юлій не тільки повів далі ці справи, а й пішов уперед, він задумав здобути Болонью, розправитися з венеційцями і вигнати французів з Італії; усі ці задуми здійснено успішно, і хвала йому була ще більша, що він зробив усе на славу Церкви, а не якоїсь окремої людини. Окрім того, папа утримав партії Орсіні й Колонни в тих межах, які дісталися йому в спадок, і хоча між ними були деякі голови, ладні зчинити заколот, проте їх зупинили дві причини: одна — велич папства, страшна для них, друга — брак серед них кардиналів, які завжди сіяли чвари; адже ці партії ніколи не залишаться спокійними, як тільки в їхніх лавах будуть кардинали: вони підтримують партії в Римі і поза Римом, а барони мусять їх захищати; ось так честолюбство князів Церкви породжує чвари і заколот серед знаті.