Оскільки для нового владаря його діла справді були великі й повчальні, я хочу коротко показати, як добре він умів наслідувати лиса і лева: цих звірів, як я вже згадував, повинен взяти собі за приклад кожен владар. Знаючи легкодухість цезаря Юліана, Север переконав свою армію, що стояла тоді в Славонії, піти на Рим і помститися за смерть Пертінакса, вбитого солдатами-преторіанцями. Під цим приводом, не виявляючи своїх честолюбних намірів, він рушив війська на Рим і був в Італії раніше, ніж там довідалися про його похід. Прибувши до Рима, він убив Юліана, після чого наляканий сенат обрав його цезарем. Щоб остаточно скорити собі всю імперію, Северові залишалося усунути двох суперників: начальника військ, розташованих в Азії, Песценнія Нігера, що проголосив себе цезарем, та командувача західної армії Альбіна, який теж зазіхав на трон. Оголошувати ворогами обох було небезпечно, тому Север вирішив напасти на Нігера й ошукати Альбіна. Останньому він написав, що хоче після свого обрання сенатом в імператори поділити з Альбіном трон. Север дарував Альбінові титул цезаря й ухвалою сенату зробив його співправителем. Усе це той сприйняв за чисту монету. Одначе потім, коли після перемоги й розправи над Нігером Север скорив Схід і повернувся до Рима, він почав нарікати у сенаті, що Альбін, невдячник, робив замах на його життя; ось чому Север мусить вирушати в похід і покарати Альбіна. Він так і зробив, позбавивши його після походу в Галлію влади і життя.
У вчинках Севера можна побачити кровожерність лева і підступність лиса. Оскільки всі боялися й шанували Севера, та й серед солдатів він не викликав ненависті, то й не дивина, що він, людина нова, зумів утримувати таку імперію. Якщо його не зненавиділи в народі через побори, то лише завдяки його величезній славі. Його син Антонін теж своєю доблестю будив захват народу і любов солдатів. Цього загартованого в походах військового мужа, ворога вишуканих страв і всякої розніженості, божествили всі війська. Одначе він прославився таким нечуваним звірством і жорстокістю, що після винищення майже всього населення Рима і всього населення Олександрії його всі зненавиділи. Його почали боятися навіть ближні. Дійшло до того, що Антоніна забив центуріон перед очима солдатів. Між іншим, подібних замахів, спричинених відчайдушністю якогось сміливця, владар уникнути негоден. Кожен, хто зневажає смерть, може піти на вбивство, але владареві не слід боятися замахів, бо такі випадки дуже рідкі. Владар не повинен лише кривдити тих, чиїми послугами він користується і кого наближає до себе по службі. Антонін чинив якраз навпаки, він по-звірячому забив брата свого центуріона і щодня погрожував йому самому, залишивши його служити в особистій варті. Це й коштувало йому життя.
Щодо Коммода, то йому було дуже легко утримати владу, на радість народові і солдатам, як синові Марка, йому довелося йти лише шляхом батька. Але він був жорстокий і брутальний і, щоб мати змогу жити грабунком, дав цілковиту волю солдатам. З другого боку, забуваючи про свій ранг, він часто виходив на арену битися з гладіаторами й робив чимало інших негідних учинків, отож упав навіть в очах вояків. Зненавиджений народом і зневажений армією, він став жертвою змови і був убитий.
Залишається сказати про Максиміна. Людина це була вельми войовнича, тому після смерті Олександера солдати, незадоволені, як я вже казав, м'якосердістю вбитого, обрали цезарем Максиміна. На троні він пробув недовго, бо дві обставини пробудили ненависть і зневагу до нього: перша — це низьке походження з фракійських пастухів (це було відомо всім і викликало загальне презирство), друга — це слава про нечувану жорстокість, здобута ним на початку правління, коли він, відклавши приїзд до Рима і вступ на імператорський престол, через своїх ставлеників натворив у столиці і в інших містах імперії чимало лиха. Пройнявшись презирством до Максиміна за його худородство і ненавистю за його страшні звірства, повстала спершу Африка, потім сенат і римський народ, і, нарешті, збунтувалася ціла Італія. До невдоволених приєдналося його власне військо; під час невдалої облоги Аквілеї солдати, обурившись його жорстокістю і бачачи, що ніхто не любить його, не побоялися вбити Максиміна.
Я вже не згадуватиму ні Геліогабала, ні Макріна, ні Юліана, які одразу ж стали жертвами своєї цілковитої нікчемності. Для висновку скажу, що в наш час владареві необов'язково годити солдатам. Якщо й доводиться з ними рахуватися, то це не біда, бо ні в кого з сучасних можновладців нема ні власних військ, ні гарнізонів у провінціях, як це було в Римській імперії. Отож, якщо тоді доводилося догоджати більше солдатам, ніж народу, то саме тому, що солдати були дужчі за народ. Тепер же для всіх владарів, окрім турецького й єгипетського султанів, краще догоджати народові, ніж солдатам, бо народ нині дужчий за солдатів. Турецького султана я залишаю осторонь, бо той завжди тримає при собі дванадцять тисяч піхоти й п'ятнадцять тисяч кінноти, від яких залежить безпека й міцність його імперії. Цьому правителеві необхідно зберегти їхню прихильність, відклавши всякі інші турботи. Таке саме становище й султана єгипетського. Так як він цілком у руках солдатів, йому доводиться турбуватися про збереження їхньої прихильності, не думаючи про народ. Між іншим, імперія султана єгипетського дуже різниться від усіх інших володінь, вона схожа хіба що на християнське папство, якби його не звати ні спадковим, ні новим володінням. Нащадками і панами є і залишаються не сини старого правителя, а той, кого оберуть ті, хто має на це право. Оскільки цей порядок заведений віддавна, то єгипетську державу не можна назвати новою, у ній нема труднощів, характерних для нових держав. Адже хоч правитель новий, він поводиться як спадкоємець, бо форма правління залишається старою.