Це була ідея головного редактора:
— Поїдеш в Архітекторію на нараду архітекторів. Буде щось путяще, зробиш матеріал на кілька номерів.
Про Архітекторію, тим більше про нараду, я й уявлення не мав. Одне не викликало сумніву: це «щось» дуже нудне, — адже все нудне завше спихали мені, наймолодшому в редакції.
До Архітекторії приїхав я зовсім не в гуморі, та ледь ступив на перон, як був приголомшений. Скільки мені вже довелося мандрувати білим світом з блокнотом журналіста, але таку сучасну й вишукану споруду, як цей вокзал, побачив уперше.
Та справжній подив охопив мене трохи згодом. Я вийшов на привокзальну площу й очам своїм не повірив. «Міраж, — одразу подумав я. — Невже в мене галюцинації?» Переді мною було не просто місто, а місто-мрія. Мрія, втілена в будинки, палаци, пам'ятники. Це казка «Тисячі й однієї ночі», фантастичне сновидіння.
Але ж ноги мої ступали по справжній землі, навколо височіли реальні будинки. А я побоювався чогось безмежно нудного! Та звідси можна встругнути такий репортаж, що тільки ойкнеш!
Я прямував вулицями Архітекторії, з насолодою милуючись її незвичайною красою, а в голові вже складалися рядки майбутньої кореспонденції:
«Місто мрії. Тріумф довершеності, царство гармонії!»
«Чудо Архітекторії. Єдине місце на землі, де пишність класичної архітектури зливається з геніальністю сучасних рішень».
«Коли споглядаєш це неповторне місто, серце вбирає в себе історію, мистецтво, красу і стрибає в грудях, наче м'яч по вулиці, не тямлячись від радощів».
Я був певен, що напишу сенсаційний репортаж. Адже мені пощастило першим із журналістів з'явитися в Архітекторії. Газета з моїм матеріалом розійдеться за лічені хвилини, і вже тепер-то головний редактор просто змушений буде підвищити мені зарплату.
Мов зачарований, блукав я містом, аж доки не згадав про нараду головних архітекторів, що, мабуть, уже розпочалася. Спинивши одного з перехожих, я спитав, де Палац нарад. Той сказав мені і, в свою чергу, поцікавився:
— Даруйте, ви, певно, приїжджий?
— Так, я вперше в Архітекторії. Казкове місто! Я об'їздив півсвіту, але ніколи й не думав, що існує подібне диво.
Він підозріло глянув на мене, ніби я хотів зробити з нього дурня.
— Я кажу щиро: чудове місто!
— А як на мене, то нікудишнє містечко, — скривився чоловік.
На п'яного він не скидався. Невже це божевільний? Втім, з'ясовувати, що й до чого, часу не було, бо я поспішав на нараду.
Я остовпів, побачивши залу засідань: вона мала форму голови, а учасники наради в ній не інакше як мозок. Геніальне архітектурне рішення мало сприяти підвищенню в кожного з делегатів почуття обов'язку й відповідальності за успішну роботу наради!
Засідання вже почалося. В залі зібралися найславетніші будівничі міста — молоді й літні, чоловіки й жінки. Коли я зайшов, на трибуні була саме жінка.
— Як ви знаєте, — говорила вона, — архітектурне обличчя міста певною мірою визначає гармонійне поєднання споруд з навколишньою місцевістю. Так-от, шановні колеги, на мою думку, гори, що оточують Архітекторію, досить непривабливі. Я пропоную надати їм іншого, вигляду, щоб вони гармоніювали з містом.
Я негайно занотував у блокноті: «Сенсація! Жінка-архітектор закликає змінити краєвиди довкола Архітекторії, щоб досконале місто оточувала така ж досконала природа».
Однак, на мій подив, її пропозиція не викликала жодного оплеску. Голова, який байдуже куняв, не без зусиль подолав дрімоту і промовив:
— Дякую колезі за запропоновану ідейку. — Ідейку? Та це ж грандіозна ідея! Голова, мабуть, чогось не второпав або недочув.
Присутні так само байдуже зустріли. виступ молодого архітектора, який запропонував налагодити виробництво «архітектурних окулярів», що дозволили б сприймати споруди лише певного стилю.
— Почепивши червоні окуляри, — говорив він, — можна буде всю Архітекторію бачити лише в стилі епохи Відродження; в синіх окулярах — сучасні споруди тощо. Отже, кожен житель нашого міста милуватиметься лише тим, що йому більше до вподоби.
Ще одна геніальна ідея! Але голова лише буркнув:
— Поміркуємо... Правда, щиро кажучи, пропозиція здається досить банальною.
Я все більше дивувався. Що за нарада! Як журналістові мені довелося побувати на численних форумах, де люди плескали, відбиваючи долоні, коли з трибуни верзли справжнісінькі нісенітниці; тут же висловлювались ідеї одна геніальніша за іншу, та всі мовчали, ніхто не аплодував, а дехто відверто позіхав. Що вони, поглухли? Чи їм бракує уяви? Я згадав недавнього перехожого і його слова про «нікудишнє містечко». Невже всіх їх тут уразив сонячний удар?