— Маю ще одну не дуже путящу думку (хай дарують мені колеги, але не можу запропонувати нічого кращого): самохідна школа з уроками на природі. Оскільки я геть-чисто позбавлений уяви, то обмежився проектом школи на величезних гусеницях. Урок ботаніки? Школа переїздить у ліс. Зоологія? Школа їде до парку. Географія? Чудово: школа мандрує по горах та по берегах рік. Як ви, напевне, вже здогадалися (це ж бо так просто!), класи в моїй школі будуть збудовані в формі амфітеатру, щоб учням було зручніше стежити за поясненнями вчителя.
Голова розплющив одне око.
— А вам таки дійсно бракує винахідливості, — зітхнув він. — Та що поробиш? Бачу, ви й далі маєте намір зловживати наданим вам словом, тож продовжуйте, а ми, з вашого дозволу, понудьгуємо.
Мене аж трусило від обурення. Як він сміє так розмовляти!
І хто дав право іншим так самовдоволено кивати головами? Слухаючи професора Палладі, я збагнув нарешті, що переді мною найгеніальніший архітектор у світі. Та чому ж він виступає, мов нерішучий учень, який погано підготувався до іспиту?
— Візьмемо наш стадіон, — вів далі професор.
Стадіон я бачив — дивної краси бетонна чаша щонайменше на двісті тисяч глядачів.
— Потворна споруда, та й раціональним і зручним його не назвеш. Кожний з вас, гадаю, на власному досвіді знає, як там важко встежити, аж шию викручуєш, за розгортанням подій на футбольному полі, особливо на протилежному від вас боці. Так-от, я пропоную знести старий стадіон і натомість збудувати за моїм проектом новий, хоч, не приховую від вас, проект ще слабкий. Це буде звичайний стадіон з рухомими трибунами, настроєними на м'яч. М'яч перелітає від одних воріт до інших? Дуже добре: слідом за ним рухається трибуна, і глядач постійно бачить усі деталі. Щоб не зловживати вашою увагою, я не зупинятимусь докладно на інших проектах, котрі мав нескромність підготувати: це будинки, що змінюють свою форму і колір; шляхи, які згортаються в рулон і можуть бути викладені в будь-якому напрямі...
Багато делегатів невдоволено позіхали, а голова, замість закликати їх до порядку, сам, здавалось, ледь витерплює доповідача.
Я був обурений до глибини душі й не витримав:
— Професоре Палладі, не зважайте на них! Ви геній, ви найвидатніший архітектор у всьому світі!
Професор повернувся в мій бік.
— Навіщо ви мене ображаєте? — сумно спитав він. — Хоч ви й гість наш, прощу вас, поставтесь прихильніше до старого. Я ж бо добре знаю, який у мене кумедний вигляд, тому облиште, будь ласка, ваші глумливі похвали:
— Невже навіть він не розуміє мене? Він же мудрець, геній! Я й не думав глузувати з нього, мої слова цілком щирі.
А професор, наче принижений моїми похвалами, ще нижче схилився до своїх нотаток, майже вткнувся в них носом. Його сумирний голосок ледь було чути:
— На закінчення я дозволю собі торкнутись питання про пам'ятники — наше справді дошкульне місце. В Архітекторії вони стоять повсюди: пам'ятники матері, великим митцям, весні тощо. Це ганьба так обурливо розтринькувати будівельні матеріали, і мені соромно, що можу запропонувати вам лише нікчемний проект монопам'ятника-календаря. Згадаймо «живі» годинники на декотрих вежах: коли вони починають бити, там з'являються фігурки й пересуваються по колу. Так-от, я не знайшов нічого кращого, як скористатися з цієї дуже давно відомої всім ідеї. Я остаточно втратив свій хист, відколи почав працювати над проектом єдиного монумента. Уявіть собі п'єдестал, де кожен день з'являється нова статуя або архітектурна композиція, нагадуючи про знаменитість, котра в цей день народилася чи померла, або про зв'язану з цим днем пам'ятну подію. Наприклад, у День материнського свята п'єдестал прикрасить жіноча фігура, у день народження Леонардо да Вінчі — бюст великого митця, а в останній день навчання — скульптурна група «Канікули». — Збираючи свої папірці, професор востаннє звернувся до голови й до всіх присутніх: — Синьйоре голово, шановні колеги, даруйте мені, що я стомив вас своїми недолугими міркуваннями.
Це вже геть не зрозуміло: найгеніальніший зодчий просив вибачення за блискучу доповідь, і ніхто навіть не зааплодував йому!
— Не маючи кращого, — понад силу промурмотів голова, — пропозиції професора Палладі приймаємо. Але ми просимо його і всіх присутніх підготувати до наступної нашої наради щось розумніше.
Пригнічений, низько понуривши голову, професор залишив зал засідань.
Яка несправедливість — так принижувати його гідність! Я поквапився слідом.