— Професоре, не зважайте на них. Ваші проекти не дурниці, ви геній, я це кажу цілком щиро, — я хотів утішити зодчого, засвідчивши, що хоч одна людина належно оцінила його. — Я захоплений вами, ви най...
— Вельмишановний добродію, — перебив він мене, — в Архітекторії не існує нічого «най». Я надто добре знаю межу своїх можливостей, і голова правильно зробив, нагадавши мені про неї. В нашому ділі не можна зупинятись на досягнутому. Ми, архітектори, працюємо на добро людині. Ми прагнемо, щоб люди жили краще, щоб їх оточувала тільки краса. А тому нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним.
— Але ж ви збудували чудове місто!
— Пусте, — промовив він, хитаючи головою. — Ви звідки приїхали?
— З Рима.
— Ну от, тепер розумію, чому ви так дивно висловлюєтесь: адже ви приїхали з такого ж сірого містечка, як Париж, Флоренція, Венеція, Лондон... В усякому разі, матимете час, ласкаво прошу, завітайте до мене, і ми спокійно побалакаємо, а зараз мене чекає робота.
І він повернувся до мене спиною.
Наближався вечір, і я попрямував до готелю, обмірковуючи слова професора Палладі. Ліфта там не було: коли ви заходите до холу, вам подають номер на перший поверх. Потім ви натискуєте кнопку, і ваш номер піднімається на той поверх, де ви хотіли б перебути ніч. Я вибрав останній поверх хмарочоса. Повернувши ручку дверей-вікна, вийшов на величезний балкон — не балкон, а справжню терасу. Далеко внизу мерехтіли вогні Архітекторії. Це було не місто, а, правду кажучи, восьме чудо світу.
«Як на мене, то нікудишнє містечко», — кинув мені перехожий.
«Ідейка», — казав голова.
«Не існує нічого "най"... Нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним», — це слово професора.
У моїй голові все перемішалося. Хто такий професор Палладі — божевільний чи мудрець з мудреців?
«У нашому ділі не можна зупинятися на досягнутому». Хто має рацію — люди, такі як я, ладні вихваляти все, що видається їм бодай трохи пристойним, чи ті, хто все піддає осуду, намагаючись зробити його ще кращим, щоб людину оточували дедалі прекрасніші речі?
Тепер я вже не вагався: правда на боці професора Палладі. Його слова розгорялися в моїй свідомості чимдалі яскравіше затьмарюючи вогні Архітекторії.
Я розірвав усі начерки свого задуманого репортажу й за одним заходом написав зовсім іншу статтю:
«Архітекторія, травень.
Отже, я в Архітекторії — непоганому місті, яке лише разів у сто красивіше за Рим, Флоренцію, Венецію та Ленінград, разом узяті. Це ансамбль досить пристойних хатинок. Звичайно, дещо тут явно виходить за межі...»
Описавши основні споруди Архітекторії, я продовжив: «Вважаю своїм обов'язком попередити читачів, що даний опис може ввести їх в оману, і вони подумають, ніби Архітекторія — не місто, а якесь диво. Насправді це зовсім не так, хоч місцеві архітектори в міру своїх скромних можливостей і докладають усіх зусиль, аби створити щось більш-менш пристойне для своїх земляків. А втім, попри всі добрі наміри, з високої трибуни наради головних архітекторів прозвучало чимало дурниць. Зважаючи на те, що не було жодної путящої пропозиції, затверджені досить посередні проекти професора Палладі...»
Розповівши про ідеї професора щодо «рухомої» архітектури, я закінчив репортаж так:
«Звичайно, у того, хто приїде сюди з Рима, Парижа або Нью-Йорка, виникне почуття, ніби він потрапив з печери в комфортабельний будинок; проте, щоб в Архітекторії можна було по-справжньому жити, слід перебудувати все місто».
Поставивши крапку, я тут-таки подзвонив до редакції і продиктував статтю, з якої мій головний редактор, колеги-журналісти й читачі мали зрозуміти, що таке справжня архітектура.
Що саме зрозумів головний редактор, я дізнався вже наступного ранку, коли одержав телеграму:
НЕ ЗНАЮ кома ЗДУРІВ ТИ ЧИ ЗБОЖЕВОЛІВ крпк ВСЯКОМУ РАЗІ + ТИ ЗВІЛЬНЕНИЙ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ крпк ГОЛОВРЕД крпк
А мені й байдуже! Я був збуджений, голова йшла обертом,
Мій мозок гарячково працював, не встигаючи осмислити все нові й нові ідеї. Я гасав по місту, жадібно вбираючи в себе його архітектуру, і кожна стіна викликала величезне захоплення. Слова професора Палладі, особливо його теорія рухомої архітектури, дедалі більше надихали мене.
Я згадав про запрошення й завітав до нього. Професор прийняв мене у майстерні, яка формою нагадувала знак питання, що, за його словами, стимулює політ фантазії і породжує сумніви, дуже корисні для творчої діяльності.
Професор спитав, що я написав для газети, і я признався, що саме за це мене звільнено.
— Дуже шкодую, — поспівчував він.