Згори Спортоград можна впізнати одразу. Мереживо кружечків, зелених прямокутників, овалів — це стадіони, спортивні майданчики, басейни, палаци спорту. Вони є в кожному районі, причому в найбільших, що в центрі міста, і в найменших, розташованих на околицях, завжди повно глядачів, які закохані в спорт і чудово на ньому розуміються.
Історія, яку ми збираємось розповісти вам, починалася якраз на одному з зелених прямокутників невеличкого футбольного стадіону.
Чарівні бутси
Польдо сповнилося сімнадцять років. Батьки його померли, і він працював учнем майстра в невеличкій слюсарній майстерні. Як і всі юнаки міста, він захоплювався спортом — був за центра нападу в одній із численних футбольних команд. Тренував команду літній перукар: у його віці та з його черевом годі вже було грати самому, а розлучитись із спортом він не міг. Польдо в усьому слухав тренера без заперечень, ніби той очолював збірну. Однак, незважаючи на всі старання, хлопця аж ніяк не можна було вважати гарним гравцем: він не забивав голів, не мав шанувальників, і тренер ніколи не казав йому. «Молодець, Польдо! Далеко підеш!»
Певний час його історія схожа на історії сотень тисяч однолітків, що живуть у Спортограді. Але одного чудового дня, під час матчу з іншою юнацькою командою, Польдо помітив на трибуні стадіону якусь бабусю в чорному. В тому, що в Спортограді навіть літні жінки приходять на стадіон, не було нічого дивного, але ця стара з усіх двадцяти двох гравців, які метушились на полі, не зводила очей саме з Польдо.
Зворушений увагою цієї загадкової шанувальниці, Польдо кожного разу, коли м'яч потрапляв до нього, позирав у її бік, немов виправдовуючись: «Бачите? Я стараюся щосили... І хіба моя вина, що нічого не виходить?» А в нього таки справді нічого не виходило, тож і цього разу він не забив жодного гола. У роздягальні до нього підійшов тренер:
— Слухай-но, Польдо, на тебе знов було соромно дивитися. Якщо ти й далі так гратимеш, я змушений буду перевести тебе в запас. Мої клієнти таки правду кажуть: хто б не завітав до перукарні, кожен вважає, що в команді нема справжнього центрального нападаючого.
Польдо вийшов з пошарпаною валізкою в руках із стадіону, низько похнюпивши голову.
— Не журися, — почув він і, коли обернувся, став віч-на-віч з бабусею в чорному; вона привітно всміхалася, і від цієї усмішки в нього потеплішало на душі.
— От побачиш, наступної неділі гратимеш дуже добре. Я вірю в тебе й хочу зробити тобі подарунок — на щастя, — і вона простягла йому пакунок, який до того тримала під пахвою. — Тільки будь завжди таким же серйозним і старанним, як досі, — жінка повернулася й пішла так легко, ніби була невагомою.
Розгорнувши пакунок, Польдо побачив пару чудових бутсів. Таких бутсів не мав ніхто — незвичайного фасону, чорні, з білими — мабуть, шовковими — шнурками, легенькі й м'які, немов лайкові рукавички. Та що там довго балакати — бутси справді чемпіонські!
Польдо тут-таки приміряв їх і переконався, що бутси йому якраз до ноги. Весь тиждень він зажурено милувався дарунком: який жаль, що ці чудові бутси потрапили до нього лише тепер, коли його неодмінно виженуть з команди!
Наступної неділі в роздягальні товариші по команді, побачивши на ньому обнову, назвали Польдо чудилом. Не втримався і тренер-перукар:
— Пустити такі гроші за вітром, і саме зараз!
Ясно, він більше не вірив у свого центрального нападаючого і хотів замінити його.
Вийшовши на поле, Польдо спершу глянув на трибуну: бабуся в чорному сиділа там само, де й минулої неділі.
Пролунав свисток судді, і в Польдо не лишилося й сліду поганого настрою. Йому здавалося, що він не бігає, а літає; ніколи ще він не почувався таким спритним, ніколи не був у такій чудовій спортивній формі. Бутси не били по м'ячу, а немов, пестили його, і слухняний м'яч летів точно туди, куди хотів Польдо.
— Молодець, Польдо! Давно-б так! — чулося на трибунах. У Спортограді навіть відвідувачі околичних стадіонів добре розуміються на футболі. Глядачі віддали належне ювелірній техніці Польдо, його несподівано швидким ривкам по центру.
— Давай, Польдо! Покажи, на що ти здатний! Гол!
Вперше в житті йому аплодували, і його несміливість наче вітром змело. Польдо почав не лише підігравати товаришам, а й сміливо грати сам, він, здавалося, без видимих зусиль уник опіки суперника. Варто було йому подумати: «Б'ю в правий кут», і м'яч опинявся саме там. Воротареві вдалося відбити кілька сильних ударів, але на більше не спромігся, пропустив один гол, другий, третій... Глядачі шаленіли: