— Оце по-чемпіонському! Браво! Ще гол!
І Польдо, загорівшись завзяттям, грав дедалі краще. «А тепер — низом у лівий кут», — мовив він собі, і воротар знову спізнився, а м'яч попав у лівий нижній кут воріт.
Уболівальники в захопленні. Повстававши, вони радісно вітали Польдо, а той позирав лише на стареньку, яка лагідною усмішкою супроводжувала кожний забитий ним гол і легенько плескала в долоні.
«Ці бутси принесли мені справжнє щастя», — подумав герой матчу і чекав, коли закінчиться гра, щоб щиро подякувати добрій жінці.
Команда Польдо виграла з рахунком 7 : 0, причому всі сім м'ячів забив саме центр нападу. Глядачі ринули на поле вітати форварда. А біля входу до роздягальні на щасливого футболіста чекав ставний, добре вдягнений чоловік, він поклав руку на плече Польдо й промовив:
— Я вже про все домовився. Наступної неділі ти гратимеш у «Люксі».
У команді, яка очолює турнірну таблицю вищої ліги! Та про таке щастя в сімнадцять років жоден футболіст і мріяти не може!
Раптом Польдо згадав стареньку в чорному. Невдячний, він ледь не забув про неї! Кинувся на трибуни, потім до виходу, питав перехожих, та все даремно: ніхто її не бачив, вона зникла, наче у воду впала.
— А я так хотів подякувати їй, — зітхнув хлопець. — Вона подарувала мені бутси, а разом з ними й щастя... І яке щастя — грати в «Люксі»! — Польдо подумки вже бачив себе в червоно-зеленій футболці, в якій він вийде на поле Центрального стадіону міста перед очі ста тисяч глядачів! «Я — гравець екстра-класу, — подумав він. — Перукар нічогісінько не тямить у футболі...»
Не минуло й місяця, а Польдо, центр нападу, що в кожному матчі забивав по чотири-п'ять голів, вже став найзнаменитішим футболістом у Спортограді: про нього писали всі газети, брали інтерв'ю тележурналісти, керівники інших команд пропонували «Люксові» за форварда сотні мільйонів.
Польдо переїхав у розкішну квартиру, придбав найдорожчу машину — червону з зеленим — і замовив кращому в місті кравцеві кілька дюжин костюмів. Грошей він не рахував: скільки одержував, стільки й витрачав. Лише подаровані бутси пильнував як зіницю ока. Грав він лише в них, впевнений, що саме вони принесли йому щастя. Правда, про бабусю Польдо, опинившись на вершині слави, забув, як забув і про підручники з механіки, що припадали пилом на шафі. А згодом почав пропускати тренування.
— Так не годиться, — бурчав тренер. — Кожен гравець повинен підтримувати спортивну форму. І ти теж.
— А я не просто гравець, як усі, — огризався Польдо. — Я майстер екстра-класу. Я сам, навіть без тренувань, щогри приношу команді перемогу.
І тренер дав йому спокій — адже щонеділі на трибунах яблуку ніде було впасти, улюбленець публіки Польдо забивав голи один за одним, а глядачі нетямились від захвату.
По полю центральний нападаючий «Люкса» не бігав, а літав, його ноги в м'яких чорних бутсах не знали втоми, встигаючи до кожного м'яча, і гарматним ударом посилали його вперед або приборкували спритним дотиком фокусника. Захисники, півзахисники, воротар ніби збожеволіли: вони нічого не бачили, крім цих диявольських бутсів, що всюди встигали за м'ячем і робили з ним на зеленому килимі поля все, що хотіли, аж поки він не затріпотить у сітці воріт.
— Польдо, ще гол! — вимагали глядачі. І якщо Польдо був у доброму гуморі, то забивав черговий гол на замовлення. Справді, щоб зробити це, йому варто було тільки подумати.
З роками слава його зростала. Спортоград, міст чемпіонів, ніколи ще не знав такого видатного майстра шкіряного м'яча. Люди не пропускали жодного матчу з участю Польдо, і власті змушені були встановити для вболівальників графік відвідування стадіону.
Тепер Польдо забув, що колись хотів вивчитися на механіка, більше того — згадавши про це, червонів од сорому. Забув він і про бабусю в чорному, зате добре пам'ятав подаровані бутси. Після кожної гри дбайливо витирав з них пил, змащував найдорожчим кремом, чистив щіточками.
Та одного разу після гри, коли він забив шість голів, Польдо помітив на одному з бутсів дірочку. Вірніше, розірвався шов, але все одно Польдо засмутився дужче, ніж коли б у нього самого виявили невиліковну хворобу.
Він кинувся до найкращого в місті шевця й пообіцяв озолотити його, якщо після ремонту бутс буде як новий. Вправний швець зробив усе мистецьки, і все ж відтоді після кожної гри Польдо стурбовано оглядав бутси, чи не з'явилася на них, бува, нова дірочка. Невдовзі це стало для нього справжньою мукою: незважаючи на дбайливий догляд, бутси розповзалися від матчу до матчу. І то й не дивно, адже він уже десять років незмінно грав у них, тепер верх розтріскався, підбори стерлися, шви дедалі частіше розходилися.