— Тут уже нічого лагодити, — безпорадно розводили руками шевці. — Шкіра геть струхлявіла. Чому ви не купите собі нові бутси?
Та Польдо не слухав їхніх порад. Скільки б не коштувало лагодження цих бутсів, він не гратиме в інших! Завдяки майстрам-шевцям бутси послужили йому ще два роки, але тепер на них гірко було дивитися.
Тим часом Польдо відчував, що його знамениті ривки по центру стали набагато повільніші, а удари послабшали. Він почав забивати щонайбільше по два-три голи за матч.
«Невже все в бутсах? — дивувався він. — Доки вони були нові, я грав, як бог».
Не довіряючи більше шевцям, Польдо взявся сам за бутси. Він дістав найкращі посібники з шевцювання і просиджував над ними цілими ночами, та ніщо не допомагало: шви розходилися, і під час гри бутси щомиті могли злетіти з ноги. Щоб цього не трапилось, довелося прив'язувати їх до ніг додатковими шнурками.
Голи Польдо все ще забивав, але вже не так блискуче, як раніше. Газети і вболівальники винесли одностайний вирок:
«Польдо великий футболіст, але його золоті часи минули».
— Вони ще побачать, на що я здатний! — Польдо лютував. — Мені б тільки дістати такі ж бутси, і я знов заграю всім на подив.
Він. обійшов усі крамниці, фабрики, майстерні Спортограда, але таких бутсів ніхто ніколи не шив і навіть не бачив.
Тим часом старі бутси трималися на ногах лише завдяки новим латкам та поплутаному мереживу поворозок, нагадуючи взуття пустельника, який тридцять років перебув на безлюдному острові. І все ж годі було й думати про те, щоб викинути їх: це однаково, що викинути власне щастя.
Але цей день таки настав. Однієї неділі, повертаючись до роздягальні, Польдо відчув, що йде босоніж. Глянув — бутсів уже справді нема, волочаться лише два хвости шнурків і поворозок та кілька клаптиків зотлілої шкіри. Ніщо вже неспроможне було надати цьому дрантю первісного вигляду.
Невже кінець? Він ледь не завив від люті й розпачу, але швидко отямився.
— Забобони! — І він спересердя шпурнув у піч усе, що лишилося від щасливих бутсів. — Я гратиму в будь-яких бутсах не гірше, ніж раніш!
Не гаючи часу, Польдо побіг до крамниці й купив з дюжину пар бутсів найкращої моделі. Коли ж наступного разу вийшов на футбольне поле, то відчув, що на ногах мовби свинцеві колодки.
«Це мені тільки здається, — втішав він себе подумки. — Звикну. Все буде гаразд».
Та тільки почав грати, як похолов: м'яч від його ноги описав вигадливу дугу і приземлився в ногах у суперника. Вперше за всю свою дивовижну кар'єру центральний нападаючий «Люкса» дав неточний пас. Над виповненими вщерть трибунами зойкнуло: «Ох!»
«Це нерви. Треба взяти себе в руки, — подумав Польдо. — Хто не помиляється? Головне — виправити помилку; зараз я відберу м'яча в того півзахисника і вдарю по воротах. Це буде красень-гол!»
Ще тиждень тому він. за кілька стрибків наздогнав би суперника й заволодів би м'ячем; та цього разу Польдо не тільки не наздогнав його, але змушений був спинитися, відчуваючи, що задихається. Ось тобі й маєш! Не встиг він отямитись, коли хтось із товаришів по команді, заволодівши м'ячем, дав пас своєму центрові нападу. Польдо славився вмінням зупиняти м'яча. Тож і зараз він підняв ногу, але м'яч, замість м'яко опуститися поруч, відскочив од бутса до суперника.
На трибунах несамовито свистіли. Для Польдо це наче ляпас за ляпасом по обох щоках.
«Це все через нові бутси, чортяка б їх забрав! — подумки виправдовувався Польдо. — В них боляче ногам».
Він кинувся до роздягальні взути інші бутси, але й це не допомогло. Щоразу, тільки-но м'яч потрапляв до Польдо, він втрачав його. Десятирічний хлопчисько — і той, певне, грав би не гірше.
Польдо ладен був крізь землю провалитися: «Кляті бутси!» Усе через них — і ці не підходять!»
Він знову подався до роздягальні й перевзувся, але грав і далі погано. Боляче було дивитися на знаменитого футболіста, який раз у раз припускався помилок та безперестану кудись біг під оглушливий рев трибун.
Уперше «Люкс» програв з великим рахунком, і засмучених уболівальників неважко було зрозуміти. Коли Польдо, похнюпивши голову, залишав поле, в нього жбурляли навіть пляшки з-під лимонаду.